Іван та Юрій Липи. Ігор Стамбол
більше люблю. З другого боку, боюся взяти її за дружину. Це така людина, що всім подобається: і жінкам, і чоловікам… всі у неї закохуються… Усякий лічить за щастя зробити їй яку хоче послугу, і вона панує над ними, поки вони не зробляться для неї непотрібними, або поки я не почну сердитися…»
Незважаючи ні на що, все йшло до одруження І. Липи, адже Є. Геращенко подала заяву на розлучення та вчилася на фельдшерку. Але тут утрутилася доля. Вже на початку 1902 року І. Липа опинився на Одещині. Причому він виїхав із Мачух один, а Є. Геращенко ймовірно повернулася до чоловіка. Чому так сталося, джерела мовчать, і якби не продовження цієї історії, то цей роман був би вартий хіба що кількох речень.
Майже через десятиліття, коли І. Липа облаштувався на Одещині й одружився з іншою жінкою, вчителькою Марією Шепель-Шепеленко, ця історія набула свого продовження. Подружжя жило щасливо, але дітей не мало. Тому в лютому 1910 року вони всиновили хлопчика Георгія з містечка Старі Сенжари, що неподалік села Мачухи, з сім’ї Андрія та Єлизавети Геращенків. Хлопчику змінили ім’я, і так з’явився в родині майбутній талановитий поет і геополітик Юрій Іванович Липа.
В Одеському архіві на початку 2000-х дослідниками було віднайдено справу про всиновлення Георгія (Юрія) Липи, і це була сенсація. Не надто велика, але активна громада місцевих українців, яка звикла шанувати Івана та Юрія Лип, не могла в це повірити, адже питання кровної спорідненості для пересічних людей є дуже важливим. З’явилися розмови про те, що вони дійсно не схожі один на одного, навіть політичні погляди в них різнилися. Галичани теж сприйняли таку новину з не надто великим захватом. Певна тінь падала на ореол відомих «батька і сина Лип». Це не єдиний раз, коли одноосібно вирване з архіву джерело розкривало правду, але без поєднання з іншими – не всю…
Як через вісім років після розриву стосунків з Є. Геращенко І. Липа міг поїхати до неї, аби всиновити її сина? Чи міг би священик, за навіть найбільш ангельського характеру та найфантастичніших умов, віддати рідного сина своєму колишньому супернику? Відповідь очевидна. Іван Львович повернувся до колишніх місць проживання та роботи, аби забрати власного сина. Чому він так довго зволікав, можна лише здогадуватися.
Селяни дуже тепло проводжали лікаря з Мачух, як він сам згадував, «дехто просто з плачем». Такі проводи вселяли надію лікареві у безхмарне майбутнє. Та в селі стати відомою фігурою не складало проблеми для щирого та чесного інтелігента. Варто було видатися селянам «своїм», тобто не «паничем», та ще й виявити турботу стосовно їхнього духовного розвитку – і любов кількатисячного українського села гарантовано. А от в місті, аби стати відомим лікарем, треба старатися в рази більше. Навіть потрапити до персоналу лікарні було досить важко.
Від лікаря для бідних до комісара Одеси
Одеса на початку ХХ століття була найбільшим містом підросійської України і займала четверте місце за рівнем економічного розвитку в імперії. Рівень строкатості