Іван та Юрій Липи. Ігор Стамбол
«У мене така посада: з 7 години оглядаю свій район і базар, в 9-10 йду в контору, а в 10–11 додому, або Управу… праця не по мені, не по спеціальності…» Тому він планував опанувати, наскільки це було можливо при місцевих лікарнях, «горлові, вушні та носові хвороби» і завершити навчання у Відні. Таку тактику І. Липа вигадав у зв’язку з тим, що в Одеському університеті не було кафедри, яка б спеціалізувалася на подібних хворобах, і так він міг би стати дещо конкурентноспроможнішим серед подібних собі. Реалізувати на практиці це прагнення не вдалося. І. Липа здійснив поїздку до Відня, але що саме пішло не так – невідомо.
Коли в кінці вересня 1902 року в Слобідці-Романівці було добудовано нову амбулаторію міської лікарні, лікарська рада призначила І. Липу її завідувачем і санітарним лікарем. Вважаючи, що його поневіряння завершилися, новопризначений завідувач одразу взявся за купівлю необхідних меблів, інструментів та ліків – все за власні кошти, аби швидше приступити до самостійної практики і не бути ні в чому обмеженим. Та міська управа, врозріз із рішенням лікарської ради, призначила керівником нової амбулаторії іншого лікаря. Тож до кінця квітня 1903 року І. Липа залишився лікарем для бідних при міській лікарні.
Такі умови праці не дозволяли активно включитися в культурницьку роботу, хоча налагодження зв’язків із широкою одеською громадою відбувалося. Крім згаданого вже мецената Є. Чикаленка, І. Липа зблизився і щиро заприятелював з лікарем І. Луценком, юристом та поетом С. Шелухиним (псевдонім С. Павленко), фольклористом, мовознавцем і очільником громади М. Комаровим та іншими. Також ненадовго до Одеси переїхав давній товариш І. Липи – актор та відомий поет М. Вороний. Яскравий склад громади призвів до сплеску національного руху, який було не стримати урядовими заборонами.
Травень 1903 року став вирішальним для лікаря і визначив його долю на наступний десяток років. Одеська управа призначила його лікарем для бідних та завідувачем лікарнею в приміському селищі Дальник. З цієї лікарні починали молоді лікарі, які прагнули працювати в Одесі. Лікарня була невелика, занедбана і нагадувала землянку, в якій, як писали одеські газети, «…хворі зимою розбігаються від холоду… там навіть миші не живуть і, здається, літом мух не буває…»
Незважаючи на всі негаразди, саме у Дальнику І. Липі вистачило часу, сил, енергії та натхнення, аби здійснити більшість із задуманого і ввійти до когорти великих, хоч і не дуже відомих серед загалу, українців.
У серпні 1903 року українцям обох імперій вдалося, із запізненням на п’ять років, зорганізувати святкування 100-річчя літературного твору, який розпочав еру нової національної літератури – «Енеїди» І. Котляревського. На відкриття пам’ятника І. Котляревському з’їхалися провідні діячі української культури й науки. Одеська громадськість, до якої, працюючи в Дальнику, належав і І. Липа, брала участь у збиранні коштів на пам’ятник ще з 1895 року. І живучи на Полтавщині, він агітував своїх знайомих з причорноморського