Свята Марійка. Зінаїда Луценко
тобі уже майже чотирнадцять років, – мама чомусь погляд відводила убік і міцно-міцно стискала руки, яскраво-червоним манікюром аж різала собі долоні.
– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.
– Любиш?
– Люблю, – повторила Христя.
– Ти скоро станеш геть дорослою, і тоді я залишуся сама…
– А дядько Славко?
– Він мене покине, як і всі інші, щойно дізнається, що я не зможу народити йому дитину.
– Тоді… Я тебе ніколи не покину, мамо!
– А я дядькові Славкові пообіцяла, що народжу, – мовби не чула Христі мама. – Але ти ж знаєш, що я не можу.
– Ти не переймайся, – Христя хотіла обійняти маму, як вона це робила безліч разів, погладити рукою по волоссю, поцілувати, заспокоїти. Але мама цього разу відсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жінка, Христя аж сахнулась.
– Пам’ятаєш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу більше мати дітей, бо коли тебе родила… – і мама заплакала.
Христя стояла поряд і не знала, що їй тепер робити, а ще – почувала на собі за щось велику провину.
– Мамо, як я можу зарадити? Хіба я чимось можу?…
– Можеш… – і мама відвела погляд убік. – Я пообіцяла дядькові Славкові, що народжу йому дитину, а тоді він зі мною одружиться. Тільки тоді, як у нас буде дитина, він так сказав. А я йому пообіцяла! Але… Просто знаєш, доню, дядько Славко уже був одружений, і в тому шлюбі дружина була безплідна, і тепер він хоче бути впевнений. А я не можу…
– Що ж робити, – зітхнула Христя.
– Я думала і от що вирішила: ти народиш мені дитину – від дядька Славка.
– Я?…
– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядькові Славкові треба дитину, і йому байдуже, хто її народить, аби тільки дитина була його, від нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зріла дівчинка. Ми нікому не скажемо, від кого ця дитина. Оскількі ти неповнолітня, то відразу ж після пологів напишеш відмову від дитини, а ми з дядьком Славком її вдочеримо, добре, доню? Ти віддаси нам дитину, і все у тебе буде, як і раніше, закінчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.
Христя мовчала.
– Ти народиш для мене дитину?
– Мамо, ні!
– Але ж ти колись мені обіцяла, що все-все для мене зробиш, Христю?! Подумай сама, – мама переходила на крик, у її очах з’явились сльози. – Подумай сама: ти колись поїдеш від мене, вийдеш заміж, у тебе з’явиться своя сім’я, діти. А я залишуся тут, стара, геть самотня, нікому не потрібна. Я й так уже півжиття на тебе поклала, тільки на тебе одну!!! І тепер мені за те така дяка?! Оце така твоя любов до мене?!
– Мені страшно…
– Тобі страшно?! А яким буде моє життя, подумала?! Я тебе прошу, доню, народи мені дитинку! Тільки ти можеш зарадити моїй біді, допоможи мені, благаю!..
– А дядько Славко про це знає? Він згоден? – раптом тихо спитала Христя.
– Я сьогодні з ним поговорю, – мама тремтячими пальцями дістала