Свята Марійка. Зінаїда Луценко
троянди – то вона цвіте й гарно пахкотить, милує око, а то вмить – зів’яла, обсипались пелюстки.
Ось так і з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворіти – то голова ні з того ні з сього заболить, то в жар її кидає, тиск від перевтоми почав стрибати, попід очима узялися сині кола, заболіли ноги.
– Де старість, там і слабість, – сказала мати.
– Хіба ж у сорок старість настає? – дивується Параска.
– Та звісно, що не в сорок, але – ти жінка. Воно у кожної по-різному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рік, то усе більше марніти. Бережи, доню, своє здоров’я.
Параска ж, – а хто б учинив не так? – звісно ж, приїхала від мами та й кинулася із жалощами до подружки.
– Мірочко, зі мною така біда! Мені от навіть мама каже…
– Яка біда?
– Я старію…
– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори більше мені про старість, не хочу й чути! Ти молода і гарна!
– Справді?
– І не думай! – а сама пильніше придивилася, ледь-ледь скривила губи.
От Параска трохи й втішилася. Пішла в лікарню, порадилася з терапевтом, той виписав від тиску ліки, вітаміни якісь, краплі для гарного сну.
Стало легше.
Але… Ще було страшно Парасці за чоловіка, а що як він її таку розлюбить? Що як відвернеться від неї або знайде собі молодшу, кращу?
Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо її Андрій дивився і бачив усе життя тільки її, любив повсякчас тихою і вірною любов’ю.
То й заспокоїлась. Хіба почала частіше зазирати на себе в люстро, більш прискіпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих підборах. Обстригла довге волосся…
– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловікові, коли він обурився:
– Я так любив твої кучері! Для чого ж ти їх відрізала?
Минуло ще кілька років. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькі литки уже ховає в штанях, невеличкі кучерики на голові фарбує в чорне.
А от Міра – довгонога, струнка білявка, що саме увійшла в свою найкращу пору.
Парасці б схаменутись, роззирнутися як слід. Та все у них, як і завжди – спільні вечері й танці, позичання солі-перцю й обговорення ціни на білизну.
– От я собі купила сьогодні нічну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружці Міра і вискакує зі спальні у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?
– Ти б Андрія хоч посоромилась! – спиняє дружину Віктор.
– От іще! – Мірка пускає бісики очима, манірно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягає її тоненьку талію. – Хіба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!
– Як тобі ловко, з такими тоненькими ніжками, – зітхає Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…
Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловіка, миттєво кинутий на подружку…
Якось Параска поверталася зі школи, ударив грім, дощ полляв, мов із відра. Прибігла під свої двері уже мокра, – аж вони зачинені. Засунула руку до сумки – ключів