Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      Я – Душа-Хлопець,

      Всі в мене – друзі, я у всіх – друг.

      Тому – кум, тому – сват.

      З тим у карти грав,

      Тому – кроля білував,

      Бач, як музика виграє, наче своя.

      А що з Учителем я дружив,

      То це навіть кури павлищанські знають.

      Та він з моїм портфелем

      У сам Київ їздив,

      Це я вам точно говорю!

      Зараз до нього всі туляться,

      Коло зірочки його гріються,

      Вчитель – Герой, «Правда» про нього пише,

      А я згадую, що було

      Двадцять літ назад,

      У сорок восьмому році.

      Переїхав він у Павлищани

      Директорувати у нашу школу.

      Такий нервовий політрук, куди там!

      Хвороба його доконала.

      Дружина його, пам’ятаю,

      В аптеку за ліками подалася,

      В кабінеті нікого, ми вдвох,

      Новий рік гупає за вікном.

      Метнувсь я туди-сюди,

      Плящину приніс, ковбаси,

      А пити йому не можна, бо смерть,

      А тут він виглушив, бачу, стакан,

      Ніколи більше не бачив, щоб пив. Зась!

      Холод. Мороз. Зірки великі,

      Наче сови чи їжаки ворушаться.

      Кажу йому: «Годі, Вчителю!»

      Дрібнокаліберку поставив він між колін,

      Кватирка відчинена на мороз,

      Здається, як би стрелив —

      Зірку збив би, мов сову,

      Чи пугача, чи путькало,

      Чи їжака, такі вони великі!

      Лежать у небі – ворушаться.

      Дивлюсь на нього, а він – мокрий весь.

      – Кінець мені приходить, – каже, – брате. —

      Бувало, прийде з уроку,

      А з нього прямо річками тече,

      Неначе він щойнісінько

      З-під ринви вийшов – отака біда.

      Кишечник, серце – мученицька мука!

      Та ще й рука поранена домучує,

      Великі очі тільки світяться.

      Як зорі. Як сови. Як їжаки.

      Надвір ми вийшли. Він – з гвинтівкою.

      Злякався я – їй-богу, думаю,

      Коли б собі біди не заподіяв!

      Він до плеча гвинтівку – і давай

      Стріляти в моторош, лиш гільзи

      У сніг рипучий скавулять.

      Мороз тріскучий, стрілянина та.

      – Ну, годі, – йому кажу, – йдем в кімнату,

      А то прийде дружина зараз.

      Дістану прочухана —

      І за горілку, і за стрілянину.

      – Ну, з Новим роком, – каже,

      І стрелив ще раз. – Цей рік вже не зможу

      Я пережити… Вже снаги нема… —

      Як стрелив він, то, вірите чи ні,

      У ті зірки великі, наче сови,

      То стала зірка падати над школою.

      – Чиясь душа впаде нового року!

      – Та що ти! – я кажу йому. – Не те,

      Це на добро, вона ж не по собі,

      А ти її підстрелив, оту зірку,

      Отож чекай,