Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч
він перед вами.
Виходить з Хору мати Павлика.
Я – Мати Павлика Піщаного.
Вірніше, була я матір’ю,
Тепер уже не мати.
Як можна бути матір’ю того,
Кого уже нема…
До вас пишу листа,
Бо десь же хтось та мусить
Сказати їй, учительці,
Все те, на що безмовна я, німа.
А чи тут винна я і просто хочу
Тягар немилосердний свій
На плечі скинути чужі?
Та я не можу, просто я безсила
Мовчати зараз і в своїм мовчанні
Втопитись. Є ж «Товариство
Рятунку на водах». Чи є «Товариство
Рятунку мовчазних»? Хто його президент?
Я – із мовчазних, я тону в мовчанні,
Я хочу мовчки спитати вас,
Бо вчила я сина, як вчили ви, Вчителю,
Може, мені не мовчати, може, слово моє
Комусь при нагоді стане
І хтось не потоне… в мовчанні.
Так, ви не мовчіть.
Найлихіше – мовчання.
Мовчання замордувати може.
Ословтесь! Лишіть мовчання каменю.
Павле, виходь.
Виходить з Хору хлопець років шістнадцяти.
Ось він який у мене був.
Йому пішов шістнадцятий.
Він – хлопець скромний, соромливий
І справедливий. Він нікому
Слова накриво не скаже.
Він нікого не образить. Він…
Мамо, ну досить! Не варто…
Я тишком-нишком милувалась ним.
Він – одинак у мене. Я – сама.
А знаєте, як матері одній
Дитя довести до пуття.
Його все в приклад ставили
Сім років!
І на збори батьківські
Ходила я по щастячко саме.
Не був відмінником, але приймач
Зробив мені. Оксана
Приходила до нас – вони дружили.
І от прийшла оця в дев’ятий клас —
І почалось! Усе перемінилось.
І що не збори – все Павло й Павло!
Потолочили клумби – винен Павлик!
Жила учителька отут, недалеко,
Як класний керівник щодня
До нас навідувалась, наче на роботу.
Павлик і Оксана сидять біля приймача. Мати поруч – в’яже. Входить Учителька.
От бачите, він відстає,
А в них – амури. А ви, мати,
Їм потураєте!
А тобі не соромно, Оксано,
До хлопців бігати?
От матері скажу…
Оксана рвучко зривається. Павлик встає з приймачем, дивиться на Учительку з ненавистю.
Ви – не вчителька!
От бачите! Який синочок!
Зайдіть із ним до школи, до директора.
Вже в мене сил нема…
Учителька виходить.
Павлик, синочку! Вона ж для тебе,
Для тебе ж старається, Павлику!
Я її ненавиджу. Вона для мене —
Чорніша смерті. Не піду я в школу!
Піду на фабрику.
Ти