Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      Геть відмітаю начебто вимогливість

      І наголошую я тільки на повазі —

      У цьому сенс і мудрість дорікання?!

      Та досі я не можу зрозуміти,

      Чому це доброта і ласка до дітей

      Учено оголошується так:

      Абстрактний гуманізм – і не інакше,

      Ось цього я не можу зрозуміти.

      І вразив мене дивовижний дух

      Якоїсь підозріливості лютої

      До кожної дитини, так, до кожної,

      Дух недовір’я до людини вразив —

      Мене завжди недовірки вражають.

      І здивував ще погляд опонента,

      Що лиш покаранням живі ми й будем жити,

      Покарання – це доконечна штука,

      Покарання – це люта необхідність,

      Покаранню – осанна і осанна!

      Я – не картяр. Та й істина – не карта,

      Їх не знайдеш в колоді раз у раз.

      Та й козир теж – це не щаслива вдача,

      А це врожай кривавого труда,

      Безкраїй піт і крихточка натхнення.

      Теорія без практики безсила.

      Теорія могутня тільки в практиці.

      Та й практика без бази наукової

      Стає лише незграбним ремісництвом.

      Ці два крила – безсилі поодинці.

      Я виссав оцю істину не з пальця:

      Дітей радянських, наше майбуття

      Виховувати можна лиш добром,

      Лиш ласкою і зовсім без покарань.

      Я істину цю виплекав у муках.

      Ось клас веду, наприклад, десять літ, —

      І абсолютно жодного покарання.

      І стали вони справжніми людьми.

      Вже стали. Стануть. В цьому певен.

      Некарані – тому й не будуть карні!

      Цього досягнуто, як кажуть у народі,

      Горбом – трудами, роздумами,

      Не тільки з книгами в руках, не тільки!

      Але й дитячими гарячими руками

      В моїх обох, в моїх обох руках…

      Схоплюється Песталоцці.