Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      Я не можу прийняти цю пропозицію.

      Хто полишить свою дитину

      В нещасті, у горі, у небезпеці?

      А тут двісті дітей.

      Як залишити їх самих

      В запломбованому вагоні

      Чи в газовій камері?

      Чи можна це все пережити?

      Але ж усе буде знищено!

      Всі будуть знищені – як же не використати

      Можливості вас врятувати?!

      Хто ж буде нести

      Зелений прапор дитинства?

      Зелений прапор поблідне,

      Коли я зважусь на цей крок.

      Ви знаєте, у мене є надія

      У безнадії, хоч вона й остання.

      От вчора. Поливаю квіти.

      Моя лисина у вікні —

      Така прекрасна ціль.

      У вартового гвинтівка,

      Чому він стоїть і дивиться?

      Нема наказу?

      А може, знаєте, що —

      Може, ще вчора

      Він був сільським учителем?..

      Вчитель прусської школи?

      Та він ще вчора

      Вибивав із майбутніх есесівців,

      Табірних вартових і катів,

      Усе людське,

      Тікайте, учителю…

      Не можу дітей залишити

      Наодинці з вогнем.

      Тільки разом!

      Сенс є в тому, що ви прийшли.

      Ви заберете усі мої записи

      І зелений мій прапор,

      Щоб він не згорів.

      Все на світі – з дитини.

      І в дитині – кінець.

      Одного разу я довго сидів у полі,

      Слухав, як жайворонки співають.

      Серце жайворонка, як серце дитини, —

      Доводить себе до виснаження

      І відразу ж відходить.

      Скільки із того, що може дитина,

      Ми, дорослі, навіки втрачаємо:

      Силу і цільність чуттів,

      Особливе сприйняття природи й краси.

      Кожна дитина вперезана райдугою,

      В дорослого райдуга – сіра.

      Яке щастя для людства,

      Що ми, дорослі, не маємо сили

      Скорити дітей нашому впливові,

      Дидактичним замахам нашим.

      Діти думають серцем – не розумом.

      Тому так важко знаходити

      Нам спільну мову із ними —

      Ми ж об’їлися з вами розумом,

      Тому немає мистецтва складнішого,

      Як вміти з ними говорити.

      Дорослі, занурені в свою суєту,

      Дорослі, занурені в кішло своїх турбот,

      Ми не помічаємо дітей,

      Як не помічали раніше жінку,

      Як не помічали раніш кріпака,

      Як не помічали народів пригноблених.

      Бути добрим, не добреньким,

      Бути в мудрості добрим —

      Це найважче на світі покликання.

      Особливий талант – дитині.

      Нескінченне терпіння – дитині.

      Пожертвувати життя – для дитини.

      Дорослі,