Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч
впину.
І жорсткість в масці вимогливості
Розмножується міріадами.
І найпростіша логіка завершується:
Жорсткість жорстокістю стає…
Вчитель дивиться, як заплітаються водне пальці Мар’яни і Вальтера. Він намагається стріпнути видіння, що все настирливіше заполонює його, але годі. Перед Вчителем не Вальтер і Мар’яна, а Віра Сулима і гестапівець Функе. Віра – з мотузком на шиї, гестапівець в кашкеті з орлом.
Що за прокляття! Ти чого прийшов,
Ти знов прийшов до мене, кате мій.
Ти кажеш – вбив мене осколками своїми,
Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.
Я, Функе, я забрав у тебе сина,
Ніколи він уже твоїм не буде,
Дорога йому інша – не твоя.
Мар’яна і Вальтер розплітають руки.
Він марить.
Поцілуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.
Вальтер цілує Мар’яну.
Тепер пішли. Хай заспокоїться.
Виходять. Входять Дружина і лікар. Вчитель марить.
Мене ти переслідуєш повсюди,
Гер Функе, ти розставив щупальці на мене
То там то тут. Але щоб зашморгом
Обняти Віру, потім цілуватись.
І де я? Хто я? І чому я тут?
Я прошу тебе, Віро, ні, не треба…
Він справді марить. Віро! Віро!
Це марення занадто дійсне, лікарю.
Ви розумієте – розкрию таємницю
Вам, другу нашому. Ви Віру Сулиму
Знали? Чули?
Не знав, а чув. Це дружина його перша?
Він любив її колись. Її повісили
Недолюдки ці в час війни. І от
Коли прийшла Мар’яна в школу,
А вона, кажуть, схожа на ту Віру,
Я запримітила своїм жіночим оком,
Що він…
Що – закохався?
Ні, не те. Складніше. Він ставиться до неї,
Як до доньки. Ніжно. Щиро. Славно,
Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?
Але коли з’являвся хто із хлопців,
Крутився коло неї, бо ж красуня,
Йому стає відразу якось зле,
Підвищується дратівливість зразу.
Та це ж звичайна арифметика…
Ні, ні! Мені ж бо краще знати.
Вірнішого знайти на світі важче,
Він ставиться до неї як до пам’яті,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи ні – не знаю.
Та надто він весь зболений, попечений.
Заснув, здається. Вийдемо.
Виходять.
Горпина з косою
О лицар аспірину! Ти вже тут…
О лицар седуксену! Ти вже встав!..
Він встав ще позавчора.
Досі «вчора» триває в нього.
Завтра буде аж післязавтра.
А сьогодні, учора й завтра —
Для мене лиш сьогодні.
І так – десятки літ!
Я – син його. Так, так!
У цих краях він був – Функе.
Ось я на фото, бачите?
Оце