Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      Потім аптеки, а потім

      Дитячий притулок Корчака.

      Стояла жахлива спекота.

      Дітей з інтернатів посадовили

      На самім кінці майдану, біля стіни.

      Всі надіялись в безнадії —

      Сьогодні їх ще вдасться врятувати,

      Приберегти від смерті до наступного дня.

      Смерте, не будь ненажерою!

      Соломинка для потопальника.

      На соломинці – зелений прапор.

      Вантажили без перерви,

      А місця лишалося й лишалося,

      Наче бездонні були ці вагони.

      Шугали нагайки над натовпами.

      Бийте, бийте, довше бийте дорослих,

      Поволі, жінко, поволі, мужчино,

      Поволі, старий дідугане, поволі,

      Кожен дорослий – задуши по секунді,

      Затримай дітям ще день.

      І раптом наказ – вивести інтернат.

      Ні, цього видовища я не забуду!

      Це не був звичайний марш до вагонів —

      Це був організований німий протест

      Супроти оргій бандитизму.

      Це був похід, якого не було

      За всі віки, за всі тисячоліття!

      О, як у Корчака світилося чоло!

      І як в дітей світилося лахміття!

      Всі діти йшли четвірками. Вони

      Були добром у цьому злі розпуки.

      Йшов з ними вчитель з поглядом ясним,

      Йшов Корчак, взявши двох дітей за руки!

      А поліцаї стали струнко й честь

      Віддали – навіщо честь безчесним!

      Пилюка люта била з перехресть,

      Був цей похід безсмертним і воскресним.

      Гестапівці спитали: «Хто він? хто?» —

      «Людина», – кинув Корчак охоронцю.

      Як сонце не спинилось в подих той!

      Як треба було зупинитись сонцю!

      На другий день в Треблінці вони всі

      Пішли у сонце з Корчаком за руки.

      Ми пізнаєм їх в зірці, і в росі,

      І в дереві – як в прапорі розлуки.

      В історії людини не було б

      Нічого людського без цих людей високих.

      Хай нам ясніє його дивний лоб!

      Я крок його в дитячих чую кроках.

      Знамено зеленаве б’є в траві,

      Вихоплюється клекотом над нами.

      Дитинство – це найкращий в світі світ,

      Тож не прощайтесь з його снами.

      Вчитель бачить, як Хор чорних марищ з білими свастиками наступає на нього, намагаючись забрати зелений прапор дитинства. Вчитель зриває прапор з древка і ховає його на грудях. Кулеметна черга – Вчитель падає. Чорні марища кидаються до нього, та коли вони виривають прапор, це вже інший прапор, наскрізь просякнутий кров’ю – червоний прапор Вчителя. Знамено вогненним птахом виривається з рук чорних марищ – вони щезають. Вчитель помирає…