40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
і раніше, звучало стародавнє зазивання, що славить свіжі фініки:
– О, смуглянко моя, о смуглянко пустелі, о панно!
І, як і раніше, гортанно вигукує торговець салатом:
– Ed doim Аllah, Аllah ed doim!
А те, що один лише Бог – вічний, мало, вочевидь, втішити покупця при огляді товару.
Ґабріель купив беразік – булочку, намащену виноградною патокою. Цей «ластів’ячий дзьобик» також пам’ятний із дитинства. Та, ледь надкусивши, чоловік відчув огиду і тут же віддав перепічку хлопчику, котрий, як зачарований, дивився йому в рот. На кілька секунд Ґабріель заплющив очі – до того раптом його знудило.
Що ж сталося і чому так змінився світ? Тут, у цій країні, він народився. Тут він мав би почуватися своїм. Але чи це можливо? Цей базарний потік, що струменить нестримно і розмірено, змусив Ґабріеля засумніватися: а чи тут його батьківщина? Він це відчував, хоча мерехтливі замкнуті обличчя на нього не дивилися. А молодий мюдір? Він прийняв Ґабріеля з повагою, дуже чемно. «Знатний рід Багратянів». Але тепер Ґабріель збагнув, що цей люб’язний прийом укупі зі «знатним родом Багратянів» були просто знущанням. Більше того: ненавистю під маскою ввічливості. Та ж ненависть захопила його в цьому ринковому потоці. Обпікала шкіру, колола спину. А по спині і справді від страху раптом сироти забігали, ніби чоловіка переслідували, хоча нікому тут до нього не було діла. У Йогонолуку, у великій та рідній домівці, він про таке й не здогадувався!
А раніше, в Парижі? Там, незважаючи на весь добробут, він жив животіючи, як усім чужий іммігрант, чиє коріння бере початок десь в іншій країні. Невже тут його коріння? Тільки зараз, на цьому жалюгідному базарі його батьківщини йому стало безжально ясно, наскільки чужий він усім на Землі. Вірменин! Він – давньої крові, в ньому живе стародавній народ… Чому ж думки його найчастіше вдягаються у французькі, а не вірменські слова? Як, наприклад, зараз. (І все ж сьогодні вранці він виразно відчув велику радість, коли син відповідав йому вірменською!) Кров і народ! Треба бути чесним! А пробі, все ж це – порожні поняття? У кожному столітті люди намагаються приправити кількома новими ідеями, новими прянощами цей гіркий хліб – життя, а він тільки стає ще менш їстівним.
Перед поглядом Ґабріеля відкрився якийсь прохід у ринку. Тут, перед крамницями та виставленим на продаж крамом, стояли здебільшого вірмени: міняйли, продавці килимів, ювеліри. То це й є його брати? Ці лукаві обличчя, лукаві очі, що підстерігають покупця? Ну, ні, дякую за таку рідню, від неї його вернуло. Але хіба дідусь Аветіс Багратян був свого часу іншим, був кращим, ніж такий базарний гендляр? Він просто виявився завбачливішим, талановитішим, енергійнішим. І хіба не завдяки своєму дідусеві став Ґабріель тим, ким він є, не таким, як ці люди на ринку?
Здригаючись від огиди, він пішов далі. Правда, усвідомлював: дуже великі труднощі в його житті виникали тому, що Ґабріель на багато речей дивиться очима Жульєтти. Отже, він не тільки чужий для інших, але й для себе, в своєму внутрішньому світі. Господи Ісусе! Невже не можна бути просто