Амба. Том 1. Втеча. Влад Землянин
– не закон порушувати! Гаразд, вважатимемо – стомилися з дороги. Поміркуйте. Пометикуйте. Ще легше. Український народний танок. П’ять буковок. Давайте ви.
Підполковник кивнув головою чоловіку середнього віку із сумними очима.
– Гопак, – трохи погаявшись, відповів новенький.
– Хвацько! Треба ж, яке поповнення. Заживемо.
Чоловік ніяково переступав із ноги на ногу, ошелешений не стільки запитанням, скільки ситуацією, в якій опинився в місці, де доведеться відбувати термін за невинну провину. Мордобій, приниження, лихослів’я – це звичне, знайоме. І раптом звертання на «Ви», гра у кросворд – усе це ближче не до табору, а до затишної оселі, до настільної лампи й тихої музики, що лунає з репродуктора на стіні… Дружина… Діти… Кіт мурчить на дивані…
– Капелюх якого розміру?
– Вибачте, скільки букв? – Від несподіванки зажурений зек труснув головою і розгублено подивився на табірного бога. – Замріявся. Відволікся.
– Запитую: розмір вашого капелюха? – Підполковник звично хитнувся з п’яток на носки, ковзнув поглядом по щой-но прибулому, підморгнув старожилам зони.
– Розмір капелюха… Розмір. Вибачте, не збагну, – крізь регіт натовпу лунало розгублене бурмотання, від чого зеки сміялися ще гучніше й веселіше. – Я зараз… Зараз… Так, згадав п’ятдесят восьмий…
– А пункти? За якими пунктами? – запитання пролунало слідом, коли новачок ще не встиг отямитися. У голосі підполковника – ні доброзичливості, ні тепла. Лід.
– Пункти? Які пункти? – У постаті, голосі новачка – розгубленість, нерозуміння. Чим заслужив гнів? – Ви маєте на увазі глибину капелюха? Або…
– І глибину, й або. Ти за якою статтею парися?
– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.
– Що ж ти мені, вороже душеня, теревені правиш?! Не знаєш, за які гріхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктів кревних, падло, не знаєш?
Підполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солоні слівця, веселилися від того, від чого також страждали й самі, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував підполковник новачка, то сильніше потішалися старожили, радіючи: недарма зібралися біля вахти, очікуючи етапу. Улеслива посмішка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим відливом зупинявся на комусь із них.
– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаєш? На вигляд – нашого Бога дитя?
– Які веселощі? – не відводячи погляду, відгукнувся Макар. – Душа болить.
– У всіх болить. У цих місцях у кожного заболить: по цей бік колючки і навіть по той. – Підполковник ще пильніше вдивлявся у хлопця, котрий височів над натовпом на голову і вперто не відводив погляду. – Знаю, болить тому, що ні в чому не винен! Помилочка судова! Так?!
– Як можна веселитися, коли в державі горе? Коли душа, серце кров’ю спливає?! – гуднув Макар, і вуста його затремтіли.
– Н-д-да?! – Підполковник