Амба. Том 1. Втеча. Влад Землянин
Щоб вистачило для наочної агітації – менше не буває. Розумієте, менше ніяк нізя… Вистава закінчена. Вибачте, ми працюємо без антрактів. Кому близько – пішки, кому далеченько – на трамваї, автобусах, на метро або таксі. Коротше, хто як звик – по домівках. Дякую за увагу.
Етап мимоволі зробив крок назад до вахти, і кілька чоловік видихнули: «сачки», прочитавши поряд зі «штабелем» викладене тілами слово.
Усі, хто нещодавно посміхався і забув першу заповідь зека, похнюпилися, ховали погляди від привітно-веселого начальника табору… Незабаром, як і старожили зони, вони виноситимуть із лісоповалу, із бараків або «больнічки» тих, кому не потрібна пайка, хто легально – ногами вперед, залишить зону раніше терміну, відміряного трійкою, за загальним списком, праведним або неправедним судом… Що вище, ширше і довше «штабель» височів біля вахти, то веселішало на душі в господаря табору – він знав, що недаремно отримує зарплату, форму, пайок, ордени, подяки, зірки на погони і з користю для суспільства проводить життя у цих місцях, забутих усіма богами, дияволом та іншою нечистою силою…
Приголомшені «виставою», зеки розійшлися. Після облаштування, знайшовши час, Макар поспішив до бібліотеки. Здоровенний амбарний замок на дверях зустрів хлопця. Здавалося, після ковтка повітря він знову сховався під хвилею, не знаючи, чи вистачить цього ковтка до тієї секунди, коли переступить бажаний поріг. Іще кілька разів до відбою Макар при зручній нагоді ходив на побачення до заповітних дверей. Одного разу навіть смикав замок, але…
– Вибачте, молодий чоловіче. Що вас цікавить у скарбниці мудрості?
– Газета, – механічно відповів Макар і лише зараз роздивився сусіда по нарах – невеликого, вузькоплечого, тонкогрудого зека. Він тримався сторожко, лякливо. Одяг і обличчя чоловічка здавалися попелясто-сірими, неживими, згаслими, а полохливо-тужливі очі й сива голова ще більше відтіняли мертвотність обличчя.
– Так-так, розумію, – озираючись на всі боки, ще тихіше зашепотів сивий чоловічок. – «Ізвєстія» від 28 березня.
– Та-ак-так! – видихнув Макар.
– Т-тих-хіш-ше-е! Т-тих-хіш-ше-е! – хрипів Сивий, кидаючи тривожні погляди у веселий кут, де компанія Профа різалась у карти, відступив у прохід нар, наче миша в нору. – Я допоможу вам.
– Як? – здивовано забасив Макар.
– Дуже вас прошу! Т-ти-ихі-ше-е! – Сивий притулив до губ маленьку долоню, знову покосився на веселий куток і витягнув із внутрішньої кишені куфайки складену газету. – Тільки обережно. Благаю вас! Щоб ТІ не помітили.
Макар майже вихопив із рук Сивого газету, не зрозумівши, кого стосується багатозначне обережне «ТІ»: табірної адміністрації чи когось із зеків. Перша сторінка. Остання.
– Та не розгортайте! Не треба розгортати, – зашепотів Сивий, розуміючи стан здорованя. Здавалося, ось-ось підстрибне – вріжиться головою у стелю барака. – Перша сторінка. Ліва нижня чверть аркуша.
Перед очима Макара промайнуло зображення ордена Трудового Червоного Прапора, жирні