Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже
якщо вони у в’язниці…
– Не турбуйся, вони завжди в курсі. Й усім показуй фото.
Ле Коз старанно записував ті поради блискучою ручкою «Монблан». У нього була матова шкіра, довгі, немов у жінки, вії, загнуті догори, тонка шия і лискуча від гелю чуприна. Дивлячись на нього, чепурного наче актор німого кіно, Анаїс засумнівалася, чи варто посилати його на таке небезпечне завдання.
– Обійди ще аптекарів, – докинула вона. – Наркомани – найліпша їхня клієнтура.
– Таж неділя сьогодні!
– Розпочни з чергових аптек. А там дізнайся хатні адреси решти аптекарів.
Анаїс обернулася до Конанта. Той звів на неї червоні очі – цілу ніч переглядав кадри вокзальних камер спостереження.
– Знайшов щось?
– Дідька лисого! Та й ремонтна яма знаходиться поза об’єктивами тих камер.
– А на паркувальному майданчику?
– Нічого особливого. Підняв із ліжка двох стажерів, звелів записати номери всіх авто, що стояли там упродовж останніх двох діб, знайти власників і викликати на допит.
– А очевидці? Працівники вокзалу? Мешканці найближчих нетрищ?
– З ними балакали хлопці з антикримінальної бригади. Та, найпевніше, марно. Ніхто нічого не бачив.
Анаїс і не розраховувала на диво.
– Повертайся на вокзал. Покажи фото охоронцям, працівникам залізничної поліції і вокзальним прошакам. Може, той хлопчина вештався десь поблизу.
Конант кивнув з-під каптура куртки. Анаїс обернулася до Зака. Колишній бешкетник, наркоман і крадій автомобілів прийшов працювати в поліції, як ото інші вступають до Іноземного легіону. Перекресливши колишнє життя і розпочавши його наново. Йому вона доручила дослідити бичачий слід.
Притулившись до стіни спиною і не виймаючи рук із кишень, Зак монотонно звітував:
– Зранку я зателефонував до ферм. У районі Великих Ланд, Країни Басків і Гасконі їх приблизно з десяток. Разом із Камаргом і Альпіями десь із сорок. Поки що нічого не викопав.
– Ветеринарам телефонував?
Закрауї підморгнув їй, та вона не звернула уваги на ту фамільярність.
– Розбудив усіх, шефе.
– Бойні? Великі підприємства з перероблення м’яса?
– Працюємо з ними.
Він відхилився від стіни.
– Шефе, можна запитання? З цікавості.
– Ага.
– Звідки ти дізналася, що це голова бойового бугая?
– Мій батько страшенно захоплювався коридою. Я змалку бувала на аренах. У toro bravo роги не такі, як у звичайних бугаїв. Є ще й інші ознаки. Не буду тобі зараз читати лекцію.
На мить вона відчула втіху. Згадала батька, і це її нітрохи не схвилювало. Навіть голос не здригнувся. Утім, вона не збиралася піддаватися ілюзіям. Цього ранку сильною її зробило збудження й адреналін.
– Ми оце все про жертву товчемо, – розпочав Джафар. – А що з убивцею? Кого ми шукаємо?
– Бездушного, жорстокого маніпулятора.
– Сподіваюся, у моєї колишньої дружини тверде