Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже
дійсності. Мені… – він замовк і рішуче поклав долоні на стіл. – Капітане, я не зовсім вас розумію. Чому ви ставите ці запитання? Лейтенант Пеляс сказав, що від сьогодні він продовжить розслідування цієї лихої пригоди. Ви працюєте разом із ним? Чи, може, у вас з’явилося щось нове?
Вона пустила повз вуха його запитання.
– Як вам здається, в нього справді амнезія? Він не симулює її?
– Стовідсоткової гарантії я вам не дам. Ніхто вам її не дасть. Але у мене враження, що він каже правду.
– А не могла цю амнезію викликати травма? Чи якесь захворювання?
– Він рішуче відмовився пройти рентґенологічне обстеження і сканування мозку. Та все воно свідчить про те, що синдром утрати пам’яті виник у результаті емоційного шоку.
– Якого роду той шок?
– Хтозна.
– А та інформація, що він її сповістив, про що вона?
– Я ж вам сказав, що вона не відповідає дійсності.
– У нас є свої способи перевірки.
– Він каже, що його звати Паскаль Мішелль. З двома «л».
Вона дістала записника і фломастера. Записник у палітурці з цупкої шкіри. Точнісінька копія знаменитих записників Гемінґвея і Ван Ґога. Наречений подарував? Вона писала, від старанності трохи висолопивши кінчик язика, рожевого, немов у кицьки. Обручки на пальці в неї не було.
– Що ще?
– Каже, що він муляр. Родом із Оданжа. Тепер ніби працює на будові в Кап-Ферре. Я, звісно, перевірив…
– Далі, будь ласка.
– Ще він розповів, що його батьки мешкали в якомусь глухому селі біля Аркашона, та населеного пункту з такою назвою нема.
– З якою назвою?
Фрер стомлено зітхнув.
– Марсак.
– А що він каже про те, що з ним сталося?
– Нічого. Він геть нічого про те не пам’ятає.
– Чому він уночі опинився на вокзалі?
– Те саме. Він не може нічого згадати.
Вона так само дивилась у записника, та він відчував, що крізь опущені вії вона нишком розглядає його.
– Які шанси на те, що найближчим часом він щось згадає про цю ніч?
– Ці спогади повернуться до нього останніми. Будь-який шок передовсім вражає короткочасну пам’ять. Я цілком певен того, що зараз він і про давніше минуле має хибну уяву. Все, що він начебто згадує, цілковита вигадка. Ім’я, місце народження, фах. А ви не могли б сказати, що конкретно вас цікавить?
– Вибачте, я нічого не можу вам сказати.
Матіас Фрер згорнув руки на грудях і засмучено сказав:
– Поліція не дуже прагне до співпраці. Якби ви самі сповістили мене про щось нове, це дуже допомогло б мені в подальшій роботі, дало б напрямок пошуку…
Він замовк, бо Анаїс Шатле, що вже встигла підійти до вікна, голосно зареготалася. Потім, знай регочучи, обернулася до нього. Виявляється, в її обличчя був ще один секрет. У неї дрібні зуби, наче в дикого звіряти, укриті сяйливою емаллю.
– Що це так звеселило вас?
– Люди, які граються он там. Коли одному з них надходить черга кидати кулю, інші ховаються за деревами.
– Це Стен. Шизофренія.