Чорний дім. Стівен Кінг
чоловік у солом’яному капелюсі, досі не повертаючись.
Морріс затамовує легкий подих і у своєму здивуванні скидається на хорошого єврейського хлопчика, яким він і є насправді. Морріс Роузен – інтерн на літній період У-команди філії Ошкош університету Вісконсину.
– Блін, мені подобається ця неоплачувана праця, – зазвичай каже менеджер станції Том Віґґінс, потираючи руки.
Ніколи чекова книжка не охоронялась так добросовісно, як Віґґі охороняє чекову книжку KDCU. Він неначе дракон Смауґ, що валяється на своїй купі золота (там і рахунків таких не було в ‘DCU, щоб було на чому валятися; кажуть, що станції АМ просто щастить, що вона виживає).
Погляд Морріса здивований, навіть не просто здивований – він розчиняється в усмішці.
– Йой, містере Лайден! Нічого собі! Оце так вуха!
Він супиться. Навіть якщо містер Лайден, що стоїть якраз під гучномовцем, почув, що хтось виходить, як, чорт забирай, він зрозумів, хто це був?
– Як ви дізналися, що це я? – запитує він.
– Лише від двох людей тут пахне марихуаною зранку, – каже Генрі Лайден. – Запах диму, що поширюється від одного з них, перебивається ароматом зубної пасти, а від другого – це від тебе, Моррісе, – різко віє ним.
– Агов, – шанобливо каже Морріс, – це феноменально.
– Я взагалі феноменальний, – погоджується Генрі. Він говорить тихо й задумливо: – Це важка робота, але хтось має її виконувати. Що ж до твого ранкового рандеву з безсумнівно смачною тайською паличкою, можна, я запропоную тобі афоризм апачі?
– Ушкварюй, чуваче.
Це перша справжня розмова між Моррісом і Генрі Лайденом – цілком таким, як про нього розповідали Моррісу. І навіть більше. Тепер уже не так важко повірити, що він може мати іншу особистість… Секретну особистість, таку, як Брюс Вейн… це якось так таємничо.
– Те, що ми робимо в дитинстві, формує наші звички, – каже Генрі, достоту не голосом Джорджа Ретбуна, – це моя порада тобі, Моррісе.
– Саме так, – каже Морріс, навіть не уявляючи, про що говорить містер Лайден, а тоді повільно й тихо простягає футляр із компакт-диском.
Генрі не робить жодних рухів, щоб узяти диск. Морріс почувається ніяково. Раптом йому здається, що він знову семирічний хлопчик, намагається привернути увагу завжди заклопотаного батька картинкою, яку півдня малював у кімнаті. Він же сліпий, дурню. Він може відчути запах гашишу у твоєму подиху й мати вуха, як у кажана, але як він має знати, що ти тримаєш цей довбаний диск?
Вагаючись, трохи налякавшись своєю власною нерозсудливістю, Морріс бере Генрі за зап’ястя. Він відчуває, що змусив чоловіка трохи злякатися, але Лайден веде рукою до тонкої коробки.
– О, диск, – каже Генрі. – І що там?
– Я хотів би, щоб ви увімкнули сьомий трек сьогодні в нічному шоу, – сказав Морріс, – будь ласка.
Спершу Генрі, здається, стривожився. Він затягується і викидає сигарету (навіть не глянувши, звичайно, ха-ха) в пластикове відро, заповнене піском, що стоїть біля дверей.
– Яке