Три товариші. Еріх Марія Ремарк
та вхопилася за спинку стільця. Придивившись до її обличчя, я зрозумів, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не відженеш від столу, який вона вирішила захопити.
– Може б, ви принесли мені принаймні ще один коньяк? – гримнув я на офіціанта.
– Зараз принесу, пане… Знову подвійний?
– Так.
– Будь ласка, – він уклонився. – Цей стіл – на шістьох, пане, – сказав він, ніби перепрошуючи.
– Ну, гаразд. Принесіть краще коньяк!
Дебела жінка належала, мабуть, до товариства непитущих – вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти їй, я замовив собі ще один коньяк, а тоді й собі витріщився на даму. Уся ця пригода видалася мені раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого мені треба від тієї дівчини, на яку я чекаю? Я навіть не був певен, чи впізнаю її серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку.
– Привіт! – сказав хтось позад мене.
Я підхопився з місця. Вона стояла й посміхалася.
– А ви, виявляється, не марнуєте часу!
Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. Я розгубився. Дівчина була зовсім інша, ніж я її запам’ятав. Серед оцієї юрми дебелих жінок, що поглинали тістечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, впевненою у собі й неприступною. «Нічого в нас із нею не вийде», – подумав я і сказав:
– Звідки це ви з’явилися, наче привид? Я ж увесь час не спускав очей з дверей.
Вона показала кудись праворуч.
– Там є ще одні. Але ж я запізнилась. Ви вже давно тут?
– Та ні. Не більше як дві-три хвилини. Я теж тільки-но прийшов.
Товариство за моїм столом замовкло. Я відчував у себе на потилиці осудливі погляди чотирьох статечних матрон.
– Ми зостанемося тут? – спитав я.
Дівчина кинула швидкий погляд на столик, озирнулася і сказала усміхаючись:
– Боюсь, що кав’ярні всі однаковісінькі…
Я похитав головою.
– Краще, коли в них менше людей. А в цій бісовій тисняві людину охоплює комплекс неповноцінності. Приємніше було б посидіти в якомусь барі.
– У барі? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?
– Я знаю один такий, – сказав я. – Там, правда, дуже тихо. Якщо ви не проти…
– Інколи – не проти…
Я глянув на неї, не відразу збагнувши, що саме вона хотіла сказати. Узагалі я не проти іронії, коли, звісно, йдеться не про мене. Але тепер сумління моє чомусь було нечисте.
– Ну, то ходімо! – мовила вона.
Я підкликав офіціанта.
– Три подвійних коньяки! – гукнув він таким голосом, ніби виставляв рахунок замогильному клієнтові. – Три марки тридцять пфенігів.
Дівчина обернулася.
– Три подвійні за три хвилини? Ну й темпи у вас!
– Тут два вчорашні…
– От брехун, – просичала мені навздогін дебела жінка. Вона надто довго мовчала.
Я повернувся до столу й уклонився.
– Щасливого вам Різдва, люб’язні пані! – І швидко пішов геть.
– Ви посварилися? –