Три товариші. Еріх Марія Ремарк
мартіні.
– На це Фред мастак, – сказав я.
Фред усміхнувся.
– А мені – як завжди! – сказав я.
У напівтемному барі було прохолодно. Терпко пахло розлитим джином і коньяком, так ніби духом ялівцю і хліба. Під стелею висіла вирізьблена з дерева модель вітрильника. Стіна за прилавком була оббита міддю. У тьмяному світлі люстри мідь вигравала червоним полиском, наче в ній віддзеркалювався якийсь підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра світилися тільки два: одне біля Валентина, друге біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, що були зроблені зі старих географічних карт, через що вони і здавалися вузенькими світляними частинками світу.
Я був трохи збентежений і не знав, з чого почати розмову. Бо дівчини цієї я, власне, зовсім не знав, і що довше я на неї дивився, то чужішою вона мені здавалася. Давно вже я не сидів отак удвох із жінкою і тому розучився… Я більше звик до чоловічого товариства. Там, у кав’ярні, було надто гамірно, а тут – надто тихо. Через цю тишу кожне слово набувало такої ваги, що провадити невимушену розмову було важко. Мені вже начебто здавалося, що я хочу повернутися до тієї кав’ярні.
Фред приніс чарки. Ми випили. Ром був свіжий, міцний і мав присмак сонця. Він міг бути людині підпорою. Я випив чарку та відразу віддав її Фредові.
– Подобається вам тут? – спитав я.
Дівчина кивнула.
– Краще, ніж там, у кондитерській?
– Ненавиджу кондитерські, – відповіла вона.
– А чого ж тоді ми зустрілися саме там? – здивовано спитав я.
– Не знаю. – Вона скинула берет. – Просто мені нічого більше не спало на думку…
– Тим краще, що тепер вам тут до вподоби. Ми приходимо сюди часто. Вечорами ця халабуда стає для нас наче домівкою.
Вона усміхнулась.
– Це, мабуть, сумно?
– Ні, – відповів я. – Цілком по-сучасному.
Фред приніс мені другу чарку, а біля неї поклав на стіл зелену гаванську сигару.
– Від пана Гаузера.
Валентин зі свого кутка помахав мені рукою й підняв свою чарку.
– Тридцять перше липня сімнадцятого року, Роббі! – глухо сказав він.
Я кивнув йому й теж підняв чарку.
Йому завжди потрібно було пити до когось, я бачив уже, як він, вихиляючи ввечері чарку десь у сільській пивничці, звертався до місяця або до бузкового куща. Він тоді згадував якийсь день із окопного життя, коли йому доводилось дуже тяжко, і був вдячний за те, що він іще живий і може сидіти тут.
– Це мій друг, – сказав я дівчині. – Фронтовий товариш. Він один, кого я знаю, хто з великого лиха зумів створити собі маленьке щастя. Він уже не знає, як йому скористатися зі свого життя, отож він просто тішиться, що ще живий.
Вона задумлено глянула на мене. Коса смуга світла впала їй на чоло й вуста.
– Я це добре розумію, – мовила вона.
Я подивився на неї.
– Не можете ви цього розуміти. Ви для цього надто молода.
Вона усміхнулася легенькою, що майнула лише в її очах, усмішкою, обличчя майже не змінилося,