Марія Антуанетта. Стефан Цвейг
Марія Антуанетта, аж ніяк не личить робити дофіні. Ще гірше з нею абатові Вермону, її колишньому вчителеві, який тепер сповідує її і читає їй книги. Марії Антуанетті слід би засвоїти страшенно багато, її освіченість куди гірша від пересічної, в п’ятнадцять років вона вже добряче забула рідну німецьку й ледь опанувала французьку; її письмо жалюгідно невправне, стиль рясніє неможливими зворотами й орфографічними помилками; листи за неї і далі складає догідливий абат. Крім того, щодня одну годину він мусить читати їй, ще й саму спонукати до читання, бо майже в кожнім листі Марія Терезія запитує про це. Навряд чи вона вірить, що її Туанетта щодня пополудні й справді читає або пише. «Все ж намагайся набратись розуму від хороших книжок, – нагадує вона, – тобі це потрібніше, ніж будь-кому. Вже два місяці я чекаю на абатів список і боюсь, що ти не проймаєшся цим, а марнуєш час, призначений для книжок, на коней і віслюків. Не нехтуй цим ділом узимку, бо ж однак ти нічого не знаєш до ладу – ні музики, ні малюнку, ні танців, ні живопису чи інших красних мистецтв». На жаль, побоювання Марії Терезії були слушні, бо простуватим і водночас промітним способом мала Туанетта так добре вміє улестити абата Вермона – хіба ж можна силувати або карати дофіну! – що година читання завжди зводиться до теревенів; вона мало або й зовсім не вчиться, і ніякі материні наполягання не змушують її взятись за щось поважне. Силуваний і надто вже ранній шлюб урвав її звичайний здоровий розвиток. Титулована жінкою, насправді ще дитина, Марія Антуанетта мусить набирати величної гідності свого високого становища, а водночас, немов школярка, вбирати ази початкової освіти; то її трактують як знатну даму, то вичитують їй, мов недолітку; придворні дами вимагають від неї показності, тітоньки – інтриг, мати – освіти, а юне серце хоче лиш жити й зоставатися юним – і ці суперечності між віком і становищем, власними бажаннями і волею інших породжують у її цілком прямодушному характері той невтримний неспокій і пориви до свободи, що згодом занапастили її долю.
Марія Терезія добре знала про небезпеки й загрози, що чатують на її доньку при чужому дворі, знала також, що це надто юне, несерйозне й непосидюще створіння неспроможне, керуючись власним інстинктом, уникнути всіх пасток і засідок двірської політичної інтриги. Тому, наче відданого слугу, приставила до неї найкращу людину зі своїх дипломатів, графа Мерсі. «Я боюся, – незвичайно відверто писала вона йому, – що донька надто ще молода, що круг неї забагато лестощів, що вона ледача й нездатна до якоїсь поважної роботи, тому, оскільки я щиро вірю Вам, й доручаю пильнувати, щоб вона не потрапила в лихі руки». Ліпшого вибору Марія Терезія зробити б не могла. Бельгієць родом, але цілком вірний імператриці, чоловік при дворі, але не придворний, з холодною, але не байдужою думкою, ясним, якщо й не геніальним розумом, цей заможний і нечестолюбний усе ще парубок, що й не прагнув чогось іншого в житті, крім бездоганно служити імператриці, з усім імовірним тактом і зворушливою відданістю береться до цього опікунства.