Трейнспоттінґ. Ірвін Велш
моєї появи. Форрестер сіда навпроти мене у витерте крісло – лице м’ясисте, але тіло худорляве, майже голомозий у свої двадцять п’ять. За останні два роки він втратив просто феноменально скіки волосся, і йа загадуюся, чи нема в нього того самого вірусу. Проте дещо сумніваюся. Кажуть, шо молодими помирають тільки добрі люди. За звичайних обставин йа б сказонув щось каверзне, але наразі йа хібашо готовий шлакувати жартами за свою бабусю і її калоприймач. Врешті-решт, Майкі мені не чужий.
Поряд з Майкі, в іншому кріслі, сидить ’кийсь зловісного вигляду мудак, він не відрива очей від цієї одутлої свині, чи то радше від непрофесійно скрученого косяка, який вона курить. Перш ніж передати косяк цьому зловісному недоумку, дівка робить екстравагантно-театральну затяжку. Йа не маю ніхера проти чуваків з безживними, інсектоїдними очима, глибоко зануреними у їхні гострі пацючі писки. Не всі вони поганці. Цього парубка виказує його одіж, маркуючи його як ракло видатного рівня. Напевне, він гостював у якомусь з готелів Віндзорської групи: Сокстон, Бар-Л, Перт, Пітергед чи подібному закладі[26], і, вочевидь, пробув там доволі довгенько. Темно-сині штани-кльош, чорні черевики, гірчичного кольору водолазка з синіми смужками на комірі та манжетах і зелена парка (в таку, курва, погоду!), накинута на спинку крісла.
Нікого нікому не було представлено, але це прерогатива мого круглопикого кумира, Майка Форрестера. Він тут голова, і явно сам цього свідомий. Цей скурвий потрух затіває оту гру, теревенячи безустанно, мов дитинча, шо ввечері намагається якомога довше не йти в постіль. Натомість містер Модник – йа називатиму його Джонні Сокстон – не говорить нічого, тільки загадково усміхається та час від часу у фальшивім екстазі пускає собі під лоба очі. Якшо ви колись бачили рило хижака, то була пика цього Сокстона. Жирна Свиня (Господи, яка ж вона гротескна) хіхіка, і йа теж вряди-годи силоміць видаю лакузьке гиготіння, стараючись бодай приблизно відповідати обставинам.
Якийсь час йа слухаю це лайно, та потім біль і нудота змушують мене діяти. Мої безсловесні сигнали презирливо ігнорувались, тож йа встрягаю.
– Вибач, братухо, шо те’ перебиваю, але мені тре’ поквапитися. В тебе є товар?
Реакція неспівмірна навіть за стандартами того лайно-шоу, яке розігрує Форрестер.
– Закрий свого їбучого рота! Йобаний недоумок. Йа тобі скажу, коли балакати. Просто заткни свою йобану сраку. Не подобається компанія, можеш уйобувати. Все, кінець базару, нахер.
– Без образ, братухо… – це покірна капітуляція з мого боку.
Зрештою, ця людина для мене зара’ бог. Йа міг би сунутись рачки тисячу миль по битому склу, щоби, як пастою, почистити собі зуби лайном цього пиздюка, і ми обоє це знаємо. Йа ніщо, лише лялька у грі під назвою «Маркетинг Майкла Форрестера в ролі Крутого Мена». Для всіх, хто його зна, гра ця заснована на сміховинно хибних поняттях. Понад те, розігрується вона, вочевидь, на догоду цьому Джонні Сокстону, та й похер, це ж Майків
Windsors – правляча королівська династія Великої Британії; Saughton, Bar L, Perth, Peterhead – відомі в Шотландії пенітенціарні заклади суворого режиму, офіційні назви яких мають традиційне означення «В’язниця Її Величності…».