Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
вже давно хотілося взяти на себе, так би мовити, роль моста між Сходом і Заходом. Тому той факт, що дружина, ліхтар-ґіфу та репрезентована цим ліхтарем японська культура гармонійно поєднувалися в нього у свідомості, аж ніяк не був йому неприємний.
Цього відчуття вдоволення професор зазнавав уже не вперше, коли раптом помітив, що, хоча він продовжував читати, думки його полинули далеко від Стріндберґа. Він скрушно похитав головою і знову з усією ретельністю втупився в рядки дрібного друку. В абзаці, за який він щойно взявся, було написано таке:
«…Коли актор знаходить вдалий засіб для вираження звичайнісінького почуття й таким чином досягає успіху, він потім уже, доречно це чи недоречно, раз у раз вдається до цього засобу як тому, що він зручний, так і тому, що він приносить йому успіх. Це і є сценічний прийом…»
Професор завжди ставився до мистецтва, зокрема до сценічного, з цілковитою байдужістю. Навіть у японському театрі він до цього року майже не бував. Якось раз в оповіданні, написаному одним студентом, йому зустрілось ім’я Байко. Це ім’я йому, професору, що пишався своєю ерудицією, нічого не говорило. При нагоді він покликав цього студента і запитав:
– Послухайте, хто такий цей Байко?
– Байко? Байко – актор театру Тейкоку[54] в Маруноуті. Тепер він грає роль Місто в десятому акті п’єси «Тайкокі», – чемно відповів студент у дешевеньких хакама.
Тому і про різноманітні манери гри, які Стріндберґ критикував своїм простим і сильним стилем, у професора власної думки зовсім не було. Це могло цікавити його лише остільки, оскільки асоціювалося з тим, що він бачив у театрі на Заході під час свого закордонного відрядження. Власне кажучи, він читав Стріндберґа майже так само, як читає п’єси Бернарда Шоу вчитель англійської мови в середній школі, вишукуючи англійські ідіоми. Одначе, так чи інакше, інтерес є інтерес.
Зі стелі веранди звисає ще не запалений ліхтар-ґіфу. А в плетеному кріслі професор Хасеґава Кіндзо читає «Нотатки про драматургію» Стріндберґа. Гадаю, судячи з цих двох обставин, читач легко уявить собі, що дія відбувається після обіду довгого літнього дня. Та це зовсім не означає, що професор страждав од нудьги. Зробити з моїх слів такий висновок – значить навмисне старатися витлумачити почуття, з яким я пишу… Але тут професору довелося перервати читання Стріндберґа на півслові – чистій насолоді професора завадила покоївка, що доповіла раптом про прихід відвідувачів. Хоч який довгий день, люди, видно, тоді заспокояться, коли стомлять професора справами…
Відклавши книгу, професор глянув на візитну картку, подану покоївкою. На картоні кольору слонової кістки було дрібно написано: «Нісіяма Токуко». Далебі, він начебто раніше з цією жінкою не зустрічався. У професора було широке коло знайомств, і, підводячись із крісла, він про всяк випадок перебрав подумки всі імена, що згадались. Одначе жодне підходяще не спало йому на думку. Тоді професор засунув візитну картку
…актор театру Тейкоку – актор Імператорського театру.