Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
і ця дама були дивовижно схожі одне на одного, наче дві дині.
– А, Нісіяма-кун… он як! – Кивнувши, професор вказав на стілець за маленьким столиком: – Прошу.
Попросивши вибачення за несподіваний візит і чемно подякувавши, дама сіла на вказаний їй стілець. При цьому вона вийняла з рукава щось біле, видно, носову хусточку. Професор зараз же запропонував їй корейське віяло, що лежало на столі, та сів навпроти.
– У вас чудова квартира.
Дама з перебільшеною увагою обвела поглядом кімнату.
– О ні, хіба що простора.
Професор, звиклий до таких похвал, підсунув гості холодний чай, щойно принесений покоївкою, і зараз же перевів розмову на сина гості.
– Як Нісіяма-кун? Особливих змін у його стані немає?
– Н-нема…
Скромно склавши руки на колінах, дама змовкла на хвилину, а потім тихо промовила – промовила все тим же спокійним, рівним тоном:
– Та я, власне, і прийшла через сина, з ним трапилося нещастя. Він був дуже вам вдячний.
Професор, вважаючи, що гостя не п’є чай через сором’язливість, вирішив, що ліпше самому подати приклад, ніж настирливо, нудно пригощати, і вже збирався піднести до рота чашку чорного чаю.[56] Та не встигла чашка торкнутися м’яких вусів, як слова дами вразили професора. Випити чай чи не випити?… Ця думка на мить занепокоїла його зовсім незалежно від думки про смерть юнака. Та не тримати ж чашку біля рота до безкінечності! Зважившись, професор залпом відпив півчашки, злегка нахмурився і здавленим голосом промовив:
– О, он воно що!..
– …і коли він лежав у лікарні, то часто говорив про вас. Тому, хоча я знаю, що ви дуже зайняті, я все-таки взяла на себе сміливість повідомити вам про смерть сина й разом з тим висловити свою вдячність…
– Ні, що ви…
Професор поставив чашку, взяв синє вощене віяло і з жалем промовив:
– Он воно що! Яке нещастя! І саме в тому віці, коли все попереду… А я, не отримуючи з лікарні вістей, гадав, що йому ліпше… Коли ж він помер?
– Учора був якраз сьомий день.
– У лікарні?
– Так.
– Воістину несподівано!
– У всякому разі, все було зроблено, все можливе, значить – залишається тільки примиритися з долею. І все-таки я, коли це сталося, бувало, що й ремствувала. Негарно.
Під час розмови професор раптом звернув увагу на дивну обставину: ні на зовнішності, ні на поведінці цієї дами ніяк не відбилася смерть рідного сина. В очах у неї не було сліз. І голос звучав буденно. Мало того, у кутках губів навіть бриніла усмішка. Тому, якщо залишити осторонь те, про що вона говорила, й тільки дивитися на неї, можна було подумати, що йдеться про повсякденні дрібниці. Професору це видалося дивним.
…Дуже давно, коли професор навчався в Берліні, помер батько нинішнього кайзера, Вільгельм І. Професор почув про це у своєму улюбленому кафе, і, ясна річ, звістка не справила на нього особливо сильного враження. Зі звичайним
В Японії, зазвичай, п’ють зелений чай. Чорний чай, особливо в часи Акутаґави, пили тільки в європеїзованих домах.