Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
Каннон-сама посилає людям щастя?
– Справді. В давнину, чув я, це часто бувало.
– Що бувало?
– Та коротко про це не розкажеш. А почнеш розповідати – вашому брату воно й не цікаво.
– Жаль, адже й я не проти того, щоб увірувати. Якщо тільки поталанить, так хоч завтра…
– Не проти того, щоб увірувати? Чи не проти того, щоб поторгувати?
Старий засміявся, і в кутках його очей зібралися зморшки. Відчувалося, що він задоволений, – глина, яку він м’яв, почала набирати форму горщика.
– Помислів богів – цього вам у ваші роки не втямити.
– Мабуть, що не втямити, так от я й запитав, дідусю.
– Та ні, я не про те, чи посилають боги щастя, чи не посилають. Не розумієте ви того, що саме вони посилають – щастя чи нещастя.
– Але ж якщо воно вже випало тобі на долю, чого ж тут не зрозуміти, щастя це чи нещастя?
– Оцього-то вам якраз і не зрозуміти!
– А мені не так незрозуміло, щастя це чи нещастя, як оці твої розмови.
Сонце хилилося на захід. Тіні, що падали на вулицю, зробилися трохи довшими. Тягнучи за собою довгі тіні, запону проминули дві торговки з діжечками на голові. В однієї в руці була квітуча гілка вишні, певно – подарунок домашнім.
– Кажуть, так було і з тією жінкою, що тепер на Західному ринку тримає крамницю з пряжею.
– Ось я й жду не діждуся розповіді, дідусю!
Деякий час обидва мовчали. Підмайстер, пощипуючи борідку, байдужливо дивився на вулицю. На дорозі щось біліло, немов блискучі черепашки: мабуть, облетілі пелюстки квітів із тієї самої гілки вишні.
– Не розкажеш, га, дідусю? – сонним голосом промовив підмайстер трохи згодом.
– Ну гаразд, так тому й бути, розкажу. Тільки це буде розповідь про те, що сталося давним-давно. Так от…
Із таким вступом старий гончар почав свою розповідь. Він говорив статечно, неквапливо, як може говорити лише людина, яка не думає про те, довгий чи короткий день.
– Діло було років тридцять-сорок тому. Ця жінка, тоді ще дівиця, звернулася з молитвою до цієї самої Каннон-сама в храмі Кійомідзу. Просила, щоб та послала їй мирне життя. Що ж, у неї якраз померла мати, єдина її опора, і їй стало важко зводити кінці з кінцями, так що молилася вона не даремно.
Покійна її мати раніше була жрицею в храмі Хакусюся й певний час мала велику славу, але відтоді як рознеслася чутка, що вона знається з лисицею, до неї ніхто майже не ходив. Вона була моложава, свіжа, статна жінка, а при такій поставі – що там лисиця, й чоловік би…
– Я б ліпше послухав не про матір, а про дочку…
– Нічого, це для початку. Ну, коли мати померла, дівиця сама своїми слабкими руками ніяк не могла заробити собі на прожиття. До того дійшло, що вона, красива й розумна дівчина, почувалася ніяково навіть у храмі.
– Невже вона була така гарна?
– Так. Що вдачею, що лицем – усім гарна. На мій погляд, її не соромно було б показати де завгодно.
– Жаль, що давно це було! – сказав підмайстер, осмикуючи рукав своєї полинялої синьої куртки.
Старий