Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

      Я дивлюся в твої перелякані очі,

      Я тебе заголубить, запестити хочу.

      Тільки знаю: не треба! Не треба!

      Міг раніше я жить

      І не думать про тебе.

      Все вривалося в душу, в тривожне чоло —

      Все на світі було,

      Лиш тебе не було.

      А тепер уже й світу, здається, нема —

      Тільки ти залишилась сама.

      Але я протестую, волаю: не треба!

      Та не можу вже жить

      І не думать про тебе.

      Є в коханні і будні, і свята,

      Є у ньому і радість, і жаль,

      Бо не можна життя заховати

      За рожевих ілюзій вуаль[21].

      І з тобою було б нам гірко,

      Обіймав би нас часто сум,

      І, бувало б, тремтіла зірка

      У тумані тривожних дум.

      Але певен, що жодного разу

      У вагання і сумнівів час

      Дріб’язкові хмарки образи

      Не закрили б сонце від нас.

      Бо тебе і мене б судила

      Не образа, не гнів – любов.

      В душі щедро вона б світила,

      Оновляла їх знов і знов.

      У мою б увірвалася мову,

      Щоб сказати в тривожну мить:

      – Ненаглядна, злюща, чудова,

      Я без тебе не можу жить!..

      Одлунала далека пісня,

      Гамірливий вечір замовк.

      А тобі, видно, вдома тісно,

      Що бредеш по дорозі, як вовк.

      Сумно бачить тебе одиноким —

      Де подруга твоя чи друг?

      Ну, чому ти проходиш боком,

      Не завернеш ніколи в круг?

      Може, в тебе у грудях мука,

      То прийди, розкажи її —

      Ми простягнем на поміч руки,

      Мозолясті руки свої.

      Може, душу пече образа,

      Може, впав ти від неї в стум?

      Не вагайся, підходь, розказуй —

      Ми у пісні розвієм сум.

      Та в очах твоїх завжди спокій.

      І обличчя кругле, мов книш[22],

      І проходиш ти завжди боком,

      І підкреслено ти мовчиш.

      І у всьому така погорда,

      Що говорять дівочі уста:

      – Запишався… якого чорта?

      – Торрічеллієва пустота[23]!

      На трухляву столітню грушу

      Ти похожий, чванько й мурло,

      І боїшся, щоб хтось у душу

      Не заглянув, мов у дупло.

      Ой майнули білі коні

      тільки в’ються гриви,

      Тільки курява лягає

      на зелені ниви.

      Пронеслись,