Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки. Зроби щось із життям!. Хендрік Грун
про ситуацію на дорогах. Я звик спускатися сходами, але ще недовго зможу це робити, тож нині мене частенько можна побачити в черзі.
Якщо тут колись трапиться пожежа, всі пожильці згорять живцем. Лише персонал зможе вибратися вчасно.
Середа, 23 січня
Я поміж іншим поцікавився в лікаря, чи нема такої пігулки, яка вилікувала би всі недуги. Він вдав, що не второпав, про що це я. «Боюся, такої вселікувальної пігулки не існує». Я не зважився перепитувати.
Та схоже мій перелік скарг таки вразив його: нетримання сечі, біль у ногах, запаморочення, ґулі, екзема. Проте із цими болячками він майже нічим не міг зарадити. На короткий час біль втамовували то пігулки, то мазь. Він навіть виявив дещо нове – високий кров’яний тиск. Раніше такого не бувало. Тож тепер я маю пігулки ще й від тиску.
Спочила наша найстаріша мешканка – пані де Ганс. Така ж старезна, як і золота рибка, вона впродовж багатьох років мусила прив’язуватися до крісла, аби не зісковзнути, та одначе – ура! – дожила до величних дев’яноста восьми років! Тих років навіть стачило, щоби пережити Першу світову війну.
Три місяці тому представник мерії приніс пані де Ганс торт на честь дня народження, адже вона була найстарішою мешканкою округу. Її всадовили за стіл, аби сфотографувати для місцевої газети, проте, коли на мить відволіклися, вона гепнулася головою в торт зі збитими вершками. Вийшло чудове фото. На жаль, директорка не дозволила опублікувати його в газеті. Представник мерії, який так прагнув побачити своє фізію у пресі, замовив нового торта, однак до того часу пані де Ганс вже геть вийшла з ладу і її так і не змогли відремонтувати.
Тепер її більше ніхто не потривожить. Хоча значної різниці поміж нею живою і впокоєною я не бачу.
На кремацію я, мабуть, не піду. Тепер це занадто важкий тягар для мене.
Четвер, 24 січня
Атмосфера у притулку аж ніяк не поліпшилася. Уже більше ніж тиждень земля вкрита снігом, дує лютий східний вітер, тож усі сидять у приміщенні, почуваючись якимось птахами у клітці. Короткі денні прогулянки та одне чи два доручення – ось нормальна активність і нормальний плин життя тут. Побільшало часу для стеження одне за одним. День має чимось наповнюватися.
Учора, прагнучи вдихнути ковток свіжого повітря, я спустився вниз і присів на лавку перед входом. Не просидів там і кількох хвилин, як швейцар зауважив, що там мені сидіти не варто. Дриґотливий немічний старий пеньок біля входу – то не дуже добре для справи. «Хіба ви не можете дивитись у вікно?»
Я пробурмотів: «Мені просто захотілося висунути носа і вдихнути свіжого повітря».
«Ваш ніс, пане Груне, вже почервонів і протікає».
Пан Хогдален уже кілька місяців роз’їжджає на мобільному скутері. Три дні тому його син, власник майстерні, забрав батьків скутер додому, а сьогодні вранці повернув. Прокачаний. Спойлери, надширокі шини, нове сидіння, акустична система з динаміками, сурмою та ще й вишенькою зверху – повітряна подушка. Усе