«Аляска». Сергій Бут

      1

      Коли карета швидкої допомоги зупинилася перед входом лікувального закладу, вечірнє небо вибухнуло громом. Гуркіт розбудив віконні шиби, що мирно спочивали в старих дерев’яних рамах; позганяв з ліній електропередач птахів, які облюбували це місце для спозирань за подвір’ям шпиталю, яким час від часу прогулювалися збідовані люди з однаково сірими обличчями. Хмари згущалися над психлікарнею і її пацієнтами.

      Із пташиного пункту спостереження добре проглядалось, як з водійського місця машини вискочив моторний чоловік і поспішив до задніх дверей, аби встигнути передати «вантаж» до початку зливи. Укотре загриміло. Блискавиці залили світлом фасад будівлі саме в той момент, коли на її порозі з’явилася Постать у білому.

      Заклопотаний водій звернувся в пітьму коридору, підганяючи свого візаві швидше зреагувати на його прохання.

      – Ну ж бо, годі вирячатися в небо! Забирайте цього скаженого і чорт із ним!

      Нарешті Постать перетнула поріг лікарні й набула рис худого чоловіка з вузькими щілинами замість очей. Наступної секунди в неї прорізався тонкий голос, схожий на писк:

      – Шрек на щитовій застряг. Запобіжники в грозу стріляють, – пояснив кощавий і запитав: – Що за клієнт?

      – Шукав у церкві захисту від привиду. Що цікаво, у водолазному костюмі! – водій кахикнув, ховаючи в піднесеному кулаці сміх, який виривався з грудей, щойно згадував причину шпиталізації свого пасажира. – Накачали снодійним – і до вас.

      – За адресою, – констатував санітар у білому й додав: – Зараз усе буде.

      Водій безсило махнув рукою. Він сперся на машину й поліз до кишені по цигарки, аж раптом з’явилося світло, повернувши йому надію на швидке розв’язання проблеми, що й досі була в кузові його автомобіля.

      – Щасливчик, – констатував санітар, демонструючи в щойно відновленому електроосвітленні своє страшенно худе обличчя.

      – У сорочці народився, – відказав водій, наступної миті вже шкодуючи про свою репліку. Справа в тім, що її заперечив напарник худющого санітара, могутня статура якого з’явилася на порозі й прокоментувала слова водія:

      – Жаль, що не в гамівній.

      Автор жарту мав неабиякий бас і кремезну статуру, здатну повністю перекрити вхід до клініки. Його худий товариш голосно розсміявся, потураючи дотепності колеги.

      Велетня прозивали Шреком. Як і його напарник, він був у білому халаті, на тлі якого шкіра і справді віддавала зелено-яблучним відтінком, як у мультиплікаційного героя. Ці двоє працювали в психлікарні санітарами й підпорядковувалися лиш одному начальникові, який вершив долі всіх пацієнтів, включно з новоприбулими.

      Град, що посипав з неба кришталевим бісером, підігнав чоловіків заходитися коло непритомного пацієнта. Водій скочив у кузов – і під його вагою машина захиталася на стареньких ресорах. Кілька разів гойднувшись, із кузова «вистрибнув» край нош, до яких було прив’язане людське тіло, укрите білим простирадлом.

      – Давай хутчіш! Чого ти там шпортаєшся? – підганяв водія Шрек, не забуваючи про напарника. – Чахлий, бери в ногах, я голову перехоплю.

      Шрек допоміг напарнику вийняти ноші, а відтак перебрав естафету у водія – пацієнт опинився в «надійних» руках.

      Водій мерщій попрощався й сів у машину. Посигналивши наостанок, він виїхав з території лікарні, щасливий припинити спілкування з працівниками психушки. Санітари ж поквапилися з новоспеченим пацієнтом у коридор.

      У руках дужих чоловіків, звиклих щодня таскати схожі вантажі, ноші маятником розгойдувалися назад-уперед. Вони пропливали над лінолеумом з ромбуватим візерунком, пливли між чистих, охайних стін і під акуратно вибіленою стелею. Їхній пасажир жодним чином не реагував на хитання свого човника, аж поки ноші не пришвартували коло обшарпаної хвіртки, звареної із заржавілої арматури.

      Простирадло з’їхало з лежачого тіла, продемонструвавши санітарам гідрокостюм – основу вбрання їхнього підопічного – і коротку стрижку, що відкривала засмагле чоло. Санітари перезирнулися.

      – Ти ба, воділа не обдурив, – здивувався Чахлий.

      – Ти про що? – перепитав Шрек, дістаючи з білого халата в’язку ключів.

      – Виявляється, цей придурок шукав у церкві порятунок від привиду… у водолазному костюмі.

      Від подиву Шрек присвиснув, глипнувши на об’єкт їхньої розмови.

      – Ще той екземпляр, – констатував він.

      – Ага. Давай його на «Аляску», у декотрих наших палатах лампочки погоріли – не будемо ж навпомацки його оформляти.

      Шрек усе ще порпався в замку, коли їхня ноша трішки оживилася й повернулась обличчям до світла. Ні зрілість, ані тим паче старість ще не встигли як слід його торкнутися, проте невидимий скульптор