«Аляска». Сергій Бут
специфіку роботи й діагнози пацієнтів, вона вбачала в цих немічних насамперед гідну кандидатуру на роль майбутнього обранця, тому доброзичливий тон і мінімальна увага кожному були додатковим інструментом у боротьбі за жіноче щастя.
Коли черга дійшла до Міхаеля, той з радістю стягнув свої кальсони, підставляючи голці крейдовий зад. Він легенько зойкнув, відчувши укол, і не втримався від компліменту турботливій медсестрі.
– Свєт… Яка ти ніжна.
Світлана віддячила лагідним дезінфікуванням ранки і як бонус легенько вщипнула Міхаеля за іншу сідницю. Задоволений таким знаком уваги хлопець натягнув спіднє й перевернувся на бік, а Косметичка підійшла до ліжка новоприбулого пацієнта. Він її зацікавив. Молодий, стрункий, засмаглий – тільки білки світяться на тлі матової шкіри – та водночас незвичний. На відміну від інших мовчав, не поїдав її очима, наче не жив.
– Хто тут у нас? – поцікавилась Світлана, оглядаючи атлетично збудованого чоловіка, хоча й не зовсім здорового, якщо судити з обличчя. Водолаз мовчав, отож втрутився Міхаель:
– Новенький-готовенький.
– Новеньким ще нічого не призначали.
Світлана знову зміряла очима чоловіка, який відверто уникав її погляду, і, повернувши голову до Міхаеля, перепитала про всяк випадок:
– Одружений чи вільний?
Оскільки досі ніхто з присутніх не чув від новоспеченого сусіда жодного слова, то Міхаель поінформував дівчину:
– Це науці невідомо. Бачте, наш новий колега не подав іще ані звуку.
Світлана скоса зиркнула на новоприбульця та хтиво промовила:
– Головне, щоб агрегат подавав ознаки життя. Хіба ні, Міську?
Медсестра зарядила палату сміхом. Він виривався з жіночих грудей, ледь стримуваних напнутими ґудзиками сестринського халата. Міхаель, чиї руки неодноразово звільняли ґудзики від непосильного тягаря й бажали робити це ще і ще, підігрував Косметичці в її дотепності. До них приєднались інші. Гучний регіт відлунював наклепом. Він лип до мовчазного пацієнта, зазіхаючи на його гідність. Уперше відтоді, як чоловік потрапив до лікарні, на його обличчі промайнула тінь гніву.
– Де мій костюм? – раптом спитав Водолаз.
Усі замовкли, спрямувавши на нього погляди, сповнені подиву. Найбільше витріщався Міхаель, який витратив чимало сили на розкрутку «клієнта».
– Здається, не німий, – сказала медсестра, не зводячи очей з ожилого пацієнта.
– Де мій костюм? – повторив чоловік.
Його питання загнало всіх у глухий кут: медсестра не знала, що й відповісти на це, а решту здивував спосіб, у який починалося їхнє знайомство.
– Ти про що, любчику? – поцікавилася Світлана.
Усі чоловіки, включно з мовчазним Григорієм, прикипіли поглядами до Водолаза.
Заговоривши, він вже не здавався безнадійним психом, як тоді, коли грав у мовчанку. Його обличчя посвіжішало, а погляд прояснішав.
– Учора на мені був гідрокостюм.
– А-а-а, –