«Аляска». Сергій Бут
для меншої доньки, ба навіть перегорілу лампочку замінював сусід-алкоголік на особисте прохання тещі та з її обов’язковою критикою бездарного зятя. Останнє вельми гнітило Чахлого. Він терпіти не міг косих поглядів стареньких бабусь – тещиних колежанок, що обов’язково перемивали йому кісточки за першої-ліпшої нагоди.
Дружину він теж розлюбив. Від офіційного розлучення стримували навіть не діти, а можливість мати прихисток у психлікарні, де він ховався від зовнішнього світу, під патронатом шефа відчуваючи себе вершителем людських доль.
Санітар отямився перед палатою.
– Шреку, ми цього психа так і залишимо в костюмі?
– Ні, звісно.
– Гаразд, у палаті роздягнемо, – запропонував худий.
– Ворушися, – підострожив товариша Шрек.
Він, як і його напарник, мав свої причини працювати в цьому дурдомі, основна з яких полягала в цілковитій самотності відтоді, як рідний син відійшов у вічність. Убитий чумою 20-го століття через інфіковану голку товариша, він і далі жив у пам’яті батька, викликаючи в того тяжкий смуток. Аби не опинитися на ношах замість чергового пацієнта, Шрек повністю віддавався роботі.
2
У палаті номер тринадцять, інтер’єр якої продовжував «найкращі» традиції аварійних приміщень «Аляски», настав ранок.
Сонячне проміння косими лініями заливало приміщення крізь велике й брудне вікно. Пацієнти з розмаїтими діагнозами прокидались один по одному. Ніхто не квапився покидати ліжка заради сніданку чи ранкових процедур, а тим паче балачок. Усі як один виходили зі сплячого режиму через ліниві потягування й затяжні позіхання. Зненацька цю ідилію порушив новоприбулець. Він рвучко схопився з ліжка і, заклякши в сидячій позі, перелякано глипнув на заґратоване вікно, двері та незнайомих йому людей.
Змученим лікарняними правилами пацієнтам така активність видалася надто дивною. Хлопчина зі слідами наркологічного минулого на венах витріщився на нового сусіда й застережливо промовив:
– Друже, я б тобі не радив так смикатися. Тут усі миролюбно налаштовані.
Новенький зігнорував рекомендації сусіда. Він більше переймався власними проблемами, тому взявсь обмацувати своє тіло, на якому бракувало гідрокостюма. Розвинуті дельти, наслідок постійних занурень і тривалих запливів, додавали його статурі величі та грізності. Руки були довжелезні, наче призначені молотити морську воду, а засмагла шкіра гармоніювала з піском і блакитним небом, постійними супутниками цього чоловіка в роботі. Усе в ньому здавалося досконалим і естетичним! Окрім погляду, якому безсоромно бракувало рішучості.
– Речам пацієнтів тут властиве безслідне зникнення. Не переймайся, свого костюма ти вже не побачиш. Звикай, – закінчив пояснювати Міхаель (саме так звали сусіда, що радив не сіпатися).
Новак усе ще не видав жодного звуку, вбирав кожне слово Міхаеля, який, не зволікаючи, розвідував причини його шпиталізації.
– Ти косиш чи реально дахом з’їхав? – поцікавився Міхаель і, не діставши