Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
Навіть серед легіонів його книжок не було геть однакових; їхні шкіряні палітурки мали різні кольори, а застібки та петлі в них були із золота й часом навіть всіяні маленькими скалками коштовного каміння. На що не глянь, чи то невеличка чашка з дутого скла на підвіконні тут, у бібліотеці, чи то картина в моїй кімнаті, все було прекрасним і перебувало на своєму місці, де могло сяяти без перешкод. Я була жирною плямою на цій досконалості. Та мені було байдуже: мені здавалося, що я не мушу бути красивою для нього.
Він нетерпляче прикликав мене до себе жестом, і я обережно ступила до нього; він узяв мене за руки та схрестив їх у мене на грудях, поклавши кінчики пальців на протилежні плечі, та промовив:
– А тепер: ванасталем.
Я витріщилася на нього в німій непокорі. Це слово, коли він його вимовив, задзвеніло у мене у вухах, як і інше заклинання, для якого він скористався мною. Я відчувала, що воно хоче залізти мені в рот, висотати з мене силу.
Він упіймав мене за плече, і його пальці схопилися до болю сильно; я відчула, як жар кожного з них проникає крізь мою сорочку.
– Може, мені й доведеться миритися з бездарністю, але безхарактерності я не потерплю, – заявив він. – Скажи це.
Я згадала, як була каменем; що ще він міг зі мною зробити? Я затремтіла й сказала, дуже тихо, ніби шепіт міг перешкодити слову заволодіти мною:
– Ванасталем.
Моя сила зануртувала моїм тілом і фонтаном забила у мене з рота, а коли вона мене полишила, у повітрі розпочалось якесь тремтіння, що закрутилося вниз довкола мого тіла по спіралі. Я опустилася на долівку, задихаючись у дивовижно широких спідницях із шурхітливого шовку, зеленого та червонясто-брунатного. Вони, нескінченні, розлилися довкола мого стану та поглинули мої ноги. Моя голова опустилася, шия зігнулася вперед під вагою звивистої перуки, а по спині в мене текла вуаль із мережива, обсипаного вишитими золотою ниткою квітами. Я тупо витріщилася на Драконові чоботи, на їхню вичинену шкіру; на них були витиснена химерна лоза.
– Подивись на себе – і знову заклинання абияке, – сказав він наді мною; в його голосі відчувалося роздратування власною роботою. – Принаймні твій вигляд покращився. Подивимось, чи можеш ти відтепер зберігати пристойний стан. Завтра спробуємо інше.
Чоботи повернулися та відійшли від мене. Гадаю, він сів у своє крісло та повернувся до читання – точно не знаю. За якийсь час я виповзла з бібліотеки на чотирьох у тій прекрасній сукні, жодного разу не піднявши голови.
Наступні кілька тижнів злились у єдине ціле. Щоранку я прокидалася незадовго до світанку та лежала в ліжку, поки моє вікно світлішало, намагаючись вигадати якийсь спосіб утекти. Щоранку, зазнавши невдачі, я несла тацю з його сніданком до бібліотеки, а він вимовляв разом зі мною ще одне заклинання. Якщо мені не вдавалося зберегти достатню охайність (а зазвичай так і було), він спершу піддавав мене дії «ванасталем», а тоді – ще й іншого заклинання. Всі мої домоткані сукні зникали одна за одною, і мою