Ті, що не мають коріння. Наоми Новик
бо відчувала, що поради у книзі мене підставили. Я чомусь вирішила, що Дракон доречно не потраплятиме мені на очі, доки мені не випаде нагода поставити на стіл його їжу. Він не підняв голови, щоб поглянути на мене, та я, замість того, аби просто тихенько підійти з тацею до столу посеред кімнати, зняти все з неї та хутко зникнути, затрималась у дверях і сказала:
– Я… я принесла обід, – заходити без його наказу не хотілося.
– Справді? – ущипливо промовив він. – І дорогою не впала в яму? Я вражений, – лише після цього він поглянув на мене та набурмосився. – Чи ти таки впала в яму?
Я опустила на себе очі. На спідниці в мене була одна величезна потворна пляма від блювоти (я як могла стерла її в кухні, але вона насправді не зійшла) та ще одна від моїх шмарклів. Були три чи чотири жирні плями від печені та ще трохи бризок від мийки, у якій я витирала горщики. На подолі ще з ранку лишився бруд, а ще я продерла в ньому кілька нових дірок, навіть не помітивши. Того ранку мати заплела мені волосся в коси, завила його та заколола, але більшість кілець зісковзнули в мене з голови й тепер були великим заплутаним клубком, який наполовину звисав у мене з шиї.
Я цього не помітила; це для мене зовсім не було незвичним, якщо не брати до уваги того, що під цим безладом на мені була гарна сукня.
– Я… я готувала та прибирала… – спробувала пояснити я.
– Найбрудніша у цій вежі ти, – промовив він – чесно, та все одно жорстоко. Я зашарілася та, опустивши голову, підійшла до столу. Виставила й оглянула все, а тоді з жалем усвідомила, що, поки я бродила туди-сюди, захололо все, крім масла, яке лежало в тарілці розм’яклою вогкою масою. Навіть моє чудове печене яблучко геть застигло.
Я розпачливо витріщилася на нього, намагаючись вирішити, що робити; чи маю я винести це все донизу? Чи він, може, буде не проти? Я повернулася та мало не зойкнула: він стояв просто за мною, поглядаючи на їжу з-за мого плеча.
– Розумію, чому ти боялася, що я тебе засмажу, – сказав він, перехилився та зачерпнув ложку печені, порушивши шар жиру, що холонув на її поверхні, а тоді вкинув її назад. – Із тебе вийшла б краща їжа, ніж оце.
– Я не блискуча куховарка, але… – почала я, збираючись пояснити, що я не так уже й жахливо готую, а тільки не знала, куди йти, але він перебив мене, пирхнувши.
– Ти взагалі можеш щось робити? – насмішкувато запитав він.
Якби ж то мене краще навчили прислужувати, якби ж то я хоч раз насправді подумала, що мене можуть обрати, та була б краще підготовленою до всього цього; якби ж то я була трішки не така нещасна та втомлена та якби ж то я не відчула трохи гордості за себе на кухні; якби ж то він безпосередньо перед цим не посміявся з мене за те, що я ганчірка, як робили всі, хто мене любив, але зі злобою замість ніжності – хоча б щось із цього, і якби ж то я не зіштовхнулася з ним на сходах і не дізналася, що він не збирається кинути мене у вогонь; тоді я б, мабуть, просто зашарілася і втекла.
Натомість я зопалу кинула тацю на стіл