Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів. Франс де Вааль
Курчата теж вміють це робити. Порівняння ДНК ламає людські упередження. У родоводі, основою якого є дані ДНК, людство займає лише одну крихітну гілку серед багатьох, відгалузившись від людиноподібних мавп приблизно шість мільйонів років тому.
Якщо схрещення (наприклад, із неандертальцями) наприкінці цього шляху сприяло успіху нашого виду, то те саме могло відбутися й на його початку. ДНК людини та мавпи демонструють ознаки ранньої гібридизації.
До 1960-х років у людей була окрема гілка на еволюційному дереві, відмежована від мавп (ліворуч). Але дерево, складене на основі даних ДНК, розміщує нас ближче до шимпанзе (Ch) та бонобо (Во), ніж до горил (Go) й орангутангів (Or).
Після цього розділення наші предки, імовірно, продовжували повертатися до мавп так само, як сьогодні схрещуються грізлі та білі ведмеді або вовки та койоти. Деякі антропологи скептично ставляться до думки, що наші двоногі предки ще понад мільйон років продовжували спаровуватися з мавпами, які ходили на чотирьох ногах. Проте, як мені відомо, те, на скількох ногах ви ходите, мало свідчить про те, можете ви спаровуватися чи ні. Це змушує мене замислитися над ще більш дивним твердженням, що походить із тих часів, коли про гібридизацію людей і неандертальців було невідомо, мовляв, секс між цими двома видами гомінінів виключений, бо вони, очевидно, розмовляли різними мовами. Я не міг згадувати про це без сміху, коли повертався до спогадів про той день, коли познайомився зі своєю дружиною-француженкою. Мова – настільки незначний бар’єр…
У 1809 році французький натураліст Жан-Батист Ламарк був першим, хто припустив, що люди походять від мавп. Згідно з теорією Ламарка, набуті властивості (наприклад, подовження ніг у болотних птахів) можуть передаватися наступному поколінню. Задовго до Дарвіна Ламарк передбачив еволюцію людини з чотирирукого примата:
«Якби якась порода чотирируких тварин, особливо найбільш вправних, силою обставин або з будь-якої іншої причини була змушена втратити свою здатність видиратися на дерева та хапатися за гілки… і якби представники цієї породи були змушені протягом кількох поколінь використовувати задні кінцівки тільки для ходіння та перестати користуватися для цього передніми… ці чотирирукі тварини з часом стали б дворукими, а великі пальці їхніх задніх кінцівок перестали б відокремлюватися від решти»{46}.
Ламарк дорого заплатив за свою зухвалість. Він нажив собі стільки ворогів, що помер у злиднях і став предметом одного з найбільш глузливих і принизливих некрологів, які коли-небудь читали на засіданні французької Академії наук{47}. За півстоліття після цього популяризацією ідеї про походження людини від мавп зайнялися два чемпіони дарвінівської теорії еволюції – тої, що ґрунтується на успадкованих рисах, – Томас Генрі Гакслі в Англії та Ернст Геккель у Німеччині. Ці двоє наполегливо боролися за те, щоб люди визнали,
Jean-Baptiste Lamarck (1809), p. 170.
«Елегію Ламарку», яку написав Жорж Кув’є, зачитали на засіданні Французької Академії наук у Парижі 26 листопада 1832 року.