Скіфський скарб або загублене щастя. Игорь Тихоненко
3c2d0cf67a17_jpg.jpeg"/>
Жанр: Поема-казка
Передмова.
Іван Шульга, козак завзятий,
Як одружитись забажав,
В такі пригоди неймовірні
Одразу з нічого й попав.
І скіфський скарб здобув для діла,
За наречену заплатить.
І скіфського царя дружину,
У чаклуна відбив за мить.
І щастя у руках було вже,
Ось одружився вже козак,
Але, як далі там все сталось,
Самі читайте, якось так.
Зміст
То так в житті уже буває,
Здається гарно все й гаразд.
Та Бог життям всім управляє,
І часто цим дивує нас.
Коли це сталось, я не знаю.
Давно минули ті літа.
Та повість про любов, сміливість
Живе й до нині, не вмира.
1. Відпустка
У серпні спека вгомонилась.
За літо духом вийшла вся.
Прийшла жадана прохолода,
Вже зранку й в вечері краса.
З походу козаки вернулись,
І по Січі пішла гульба.
Не гріх то, можна вже і чарку,
На відпочинку не біда.
Іван Шульга був хлопець добрий,
Козак відважний, хіть куди.
Хорунжого отримав нині,
Як врятував курінь з біди.
Волосся світле, як із льону.
А очі, мов ті волошки.
Як мірять росту не хватає
Двох метрів тільки два вершки.
Та й силу мав він немаленьку,
Підкову з легкістю згинав.
Одного разу повну діжку
Взяв, та і так собі, підняв.
Сам кошовий його відмітив,
Відпустку до зими аж дав.
Перед від’їздом міцно обняв,
І по-батьківські наказав:
Гуляй козаче, та недуже.
Люд православний захищай.
Не вір ні чорту, а ні бабам.
Про Бога теж не забувай.
Іван с повагою вклонився:
«Спасибі Батьку», – відповів.
Ще три рази перехрестився
І на коня гнідого сів.
Минув ворота і помчався.
Дорога курявой взялась.
За мить його уже й не видно.
Пилюка хмарой піднялась.
В степу гуляє вітер вільний.
Трави дурманить гіркота.
Краї у небі потонули.
Душа співає и літа.
В низині річка заблукала,
На сонці грається, блищить.
В Івана думка промайнула:
«От славне місце, тут би й жить.
Ловити рибу й полювати.
Поставить хату у саду.
Що треба ще, щоб щастя мати?
Так, закурити тютюну».
От мрії, дуже гарні речі.
Чи то вже є, чи ще нема.
Подумав тільки про що хочеш,
Й одразу тут тобі і на.
Іван днів з кілька добирався
До рідного свого села.
Спав крізь, і в полі, як прийдеться.
Як застигала ніч була.
Додому швидко йде дорога.
І кінь не скаче, а літа.
Димком в повітрі потягнуло,
А он і хати у Дніпра.
Село те звалось Вознесенське.
Бо кажуть там колись Андрій,
Апостол Божий, Світ покинув
Й завершив шлях там свій земний.
Чи правда то вже і не знаю.
Мовчать про те давні літа.
Та острів Хортиця є й досі.
Славетна Хортиці ота.
Дніпро