Скіфський скарб або загублене щастя. Игорь Тихоненко
і бліде.
Підняв, а то кінська підкова.
Взяв та і викинув в траву.
Шульга в прикмети мало вірив.
Хай то на щастя, чи біду.
«Гей, тату, маму, прокидайтесь, —
Гукав Іван біля хвіртка. —
Та відчиніть скоріш вже двері.
І де вона, засувка та?»
Хвилин за кілька мамин голос
Почувся в хаті: «Боже мій,
Та це ж Іван, дитина наша,
Та прокидайсь скоріш старий».
Одразу двері розчинились,
І сивий батько вийшов в двір.
Стоїть и дивиться на сина.
Сльоза йому збиває зір.
«Оце дитина, так дитина», —
Нарешті батько і сказав.
І дуже міцно, аж до хрусту,
Івана зразу так обняв.
Шульга побачив, мати сива
Вся стала. Що ж ідуть літа.
І батько теж вже постарішав,
Козацька виправка не та.
«От лишенько, задушиш хлопця,
Та відпусти вже, от біда, —
Схвильовано казала мати.
Приїхав, радість то яка».
Так довго втрьох вони стояли,
Обнявшись, доки через тин
До них сусіди погукали:
«Дивись, приїхав Шульгін син».
«Чого ж ми тут, пішли до хати, —
Отямившись, сказав Іван.
Проголодався, їсти хочу.
Вареників з’їм, хоч казан».
У хаті все, як і раніше.
В куту лампадка, образи.
Скрізь рушники, що вишивала
Ретельно мати до сльози.
І шабля батькова на місті
Висить ще, біля рушника.
Іван згадав, як батько каже:
«То є дружина козака».
Накрили стіл, вечерять сіли.
«Ну, що Іван, як на Січі? —
Питає батько, – є ще порох,
Не затупились ще шаблі?»
«Є батьку порох, є і шаблі.
Та тільки мало сенсу в тім.
Нема на Україні правди,
Так щоб прийшла у кожний дім».
Хитає тільки головою
Старий козак и говорить:
«Немає, бо старшина наша
Народ свій дурить і гнобить.
Позажеріли отамани,
Панами стали, як ляхи.
Уже на свій народ кайдани
Наділи, й садять у льохи.
Не віддадуть пани нам волю.
Віднімуть все, що тільки є.
Багато крові ще за правду
Народ український проллє».
Іван зітхнув, перехрестився,
Води напився і спитав:
«А що сусід наш Татаренко,
Дочку ще заміж не віддав?»
«Ти про Марію кажеш синку?
Та, ні, дівує. В нас бува.
А Татаренко став багатий.
І на селі він Голова.
Так що його вже й не об’їдеш,
Як