Енеїда. Вергілій
В зброї Ахілловій з бою або як на судна данайські
Кидав фрігійські вогні, – брудна борода обгоріла,
Злиплось волосся в крові, і ранами весь він укритий,
Що коло мурів отчизни він стільки зазнав їх у битвах.
І мимоволі, здавалось, заплакав я сам і крізь сльози
280 Мовив тоді до героя, озвавшись сумними словами:
«Світло Дарданії, тевкрів надіє з надій найвірніша,
Де ти так довго барився, з якої країни приходиш?
Гекторе, наш довгожданий, гей, Як ми тебе привітаєм
Після сконання стількох твоїх рідних, по злигоднях всяких
285 Цілого люду і міста, ослаблені дуже на силах?
Чом це я рани ці бачу?» А він на те все ані словом
Не відповів на ті марні питання; і, важко зітхнувши,
Мовив лиш: «Сину богині, тікай, від пожежі рятуйся;
Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.
290 Досить, проте, й для вітчизни цього, й для самого Пріама.
Збройній руці якби можна Пергам рятувати, то, певно,
Ця ось правиця моя врятувала б. Святі свої речі
Троя тобі доручає й пенатів; бери їх з собою,
Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм
295 Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море».
Мовив це й в руки узяв він і Весту могутню, й пов'язки,
І негасимий вогонь, і з святилища все це виносить.
Зойками різноманітними повниться місто тим часом
Більше й все більше, – хоч батька Анхіса домівка стояла
300 Осторонь інших, густими деревами щільно укрита, —
Зброя бряжчить все ясніше і жах навкруги навіває.
Я прокидаюсь од сну й на покрівлі, до самого верху
Вибігши миттю, стою й насторожую вуха уважно.
Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засіви
305 Чи як бурхливий струмок у гірську переміниться річку
Й поле заллє і жниво розкішне зруйнує, всю змиє
Працю волів, позносить ліси на узгір'ях, – і стане
Оторопілий пастух на скалі і той слухає гомін.
Тільки тепер стало ясно усім, яка у них вірність:
310 Підступ данайський відкрився. Уже Деїфоба оселя
Впала, велична. Вулканові в жертву, уже загорівся
Близький сусід Укалегон, – Сігейська затока палає
Світлом відбитим. Лунають десь сурми, гук воїнів чути.
Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тій зброї?
315 Та спалахнув я бажанням зібрати загін і на замок
Кинутись разом, – шаленство і гнів навіть розум виводять
Із рівноваги, – збагнув я, як гарно загинути в битві.
Вирвавсь тим часом Пант Отріад з-під ахейської зброї (
Феба жерцем був у нас він на замку), в руках ледве держить
320 Утвар священну, богів переможених, внука малого
Й мов непритомний біжить до порогів. «Гей, Панте, – волаю, —
Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»
Ледве я встиг це промовить, як важко зітхнув він і каже:
«Б'є вже остання година, Дарданії день неминучий.
325 Ми лиш колишні троянці, колись Іліон був і слава
Тевкрів