Енеїда. Вергілій
ніжно її вишивала. Енеєві зразу
265 Мовить він: «Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,
Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!
А про державу свою і призначення власне забув ти?
Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,
Що потрясає своєю могутністю небо і землю, —
270 З подувом вітру звелів він накази тобі передати:
Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?
Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава
І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,
То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній
275 Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство
Й римська належить земля». Це Кілленець сказав і, на слові
Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись
В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.
Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,
280 Cтало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.
Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:
Так він злякався цієї богів остороги й наказу.
Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця
В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?
285 Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,
Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.
Б'ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:
Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна
Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз
290 Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.
Сам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає
Й не сподівається, що розіб'ється їх щире кохання,
Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу
Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.
295 Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.
Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити
Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,
Певного й то боячися. Їй, ошалілій, доносить
Та ж Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.
300 Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,
Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,
Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято
І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.
Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:
305 «Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний
Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?
Чи не задержить тебе вже ніщо – ані наше кохання,
Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине
Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш
310 І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?
Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі
Їхав, а Троя стара ще стояла б, – чи їхав би в Трою
Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю
Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого
315 Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля
Нашого, ради початку