Енеїда. Вергілій
одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;
Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,
Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.
195 Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.
Далі до Ярба-царя завертає вона свої кроки,
Серце у нього словами розпалює, лють викликає.
Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,
Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім
200 Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму
Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала
Кров'ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.
Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті
В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,
205 Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:
«О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський
В жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,
Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється вколо?[91]
Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?
210 Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас,
І гуркіт Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,
Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй
Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, —
Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея
215 На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим
Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським[92]
Нині підв'язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви
В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском».
Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,
220 Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,
Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,
Й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину,
Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій
Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він
225 Долі шука в Карфагені тірійському й не пам'ятає
Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого
Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази
Вирвала цілим із грецької січі.[93] Казала, що буде
Владарем він у Італії, повний могутньої сили
230 Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,
Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.
Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,
І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,
То чи пожалує батько Асканію й римського замку?
235 Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,
І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?
Хай відпливає. На цьому й усе – так йому сповістиш ти».
Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.
Спершу сандалії ті золоті він на ноги взуває,
240 Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води
Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою[94]
Тіні
…
…