Іствікські відьми. Джон Апдайк
з фабрики, що виготовляла меблі для громадських місць у тому горбастому місті, повному облуплених білих церков, до конкурентів, на завод, збудований зі шлакоблоку, завдовжки з півмилю, трохи південніше від Провіденса, посеред напрочуд промислового обширу цього невеличкого штату. Вони переїхали сім років тому. Тут, у Род-Айленді, її сили поширились, ніби газ у вакуумі, й вона зменшувала свого любого Оззі, поки той долав свій звичний маршрут на роботу й додому четвертою автострадою, спершу до розміру простенького чоловіка – обладунки захисника-патріарха поспадали з нього в цьому їдкому солоному повітрі матріархальної краси Іствіка, – а тоді аж до розміру дитини, бо його хронічні потреби й таке ж хронічне прийняття її способів їхнього вирішення зробили його жалюгідним, керованим. Він майже зовсім був утратив зв’язок із повсякчас більшим всесвітом усередині неї. Його голову займали заходи молодшої ліги їхнього сина й боулінгова команда заводу. Коли Александра прийняла першого, а за ним і ще кількох коханців, її чоловік-рогоносець своїми розмірами й сухістю вже нагадував ляльку, лежачи біля неї в її великому, широкому, гостинному ліжку, як якась пофарбована колода, куплена на розкладці край дороги, чи як опудало дитинчати алігатора. На час їхнього справжнього розлучення її колишній господар і повелитель просто розсипався на пил – речовину не в тому місці, як колись давно влучно описала це її мати, – такий собі кольоровий пил, який вона насипала в банку і зберігала, як сувенір.
Інші відьми, перебуваючи у шлюбі, також відчули подібні перетворення; так, колишній чоловік Джейн Смарт, Сем, висів у погребі їхнього ранчо, посеред засушених трав і квітів, і вона потроху обскубувала його, по дрібці за раз, додаючи у приворотне зілля, для пікантності; а от Зукі Ружмон увіковічнила свого у пластику й використовувала як капронову скатертинку. Ця остання подія сталася відносно нещодавно: Александра все ще могла уявити собі Монті, як він стоїть на коктейльній вечірці у своїй картатій куртці й петрушково-зелених слаксах, пережовуючи подробиці гольфового раунду того дня й нарікаючи на по-жіночому повільну гру в парах, яка затримала їх на цілий день і через яку вони так і не дограли. Він ненавидів зухвалих жінок – жінок-губернаторів, істеричних протестувальниць за мир, «дамочок» лікарів, Леді Берд Джонсон,[1] навіть Лінду Берд і Люсі Бейнз.[2] Він вважав їх лезбухами. Коли Монті шкірився, то виставляв напоказ свої чудесні зуби – довгі й дуже рівні, але не штучні, а коли роздягався – доволі зворушливі синюваті ноги, набагато менш м’язисті, ніж його засмаглі руки гольфіста. І ще – ці його зморщені, обвислі сідниці, що скидалися на розм’яклу плоть жінки середнього віку. Він був одним з перших коханців Александри. А нині ж бо було дещо чудернацько й по-чудернацькому приємно поставити чашку густої кави, яку готувала Зукі, на блискучу картату капронову скатертинку, залишаючи на ній брунатне кружальце.
Саме повітря Іствіка
Клавдія Альта Тейлор Джонсон (1912–2007) – дружина президента США Ліндона Джонсона. (
Доньки Ліндона та Клавдії Джонсон, відомі громадські діячки.