Іствікські відьми. Джон Апдайк
смужками в далині, там, де один-єдиний маленький катер гудів, стоячи посеред площини його рівної поверхні. З другого боку від Александри, ближче до неї, по дюнах розповзлася статечна й кудлата гудзонія; в цьому місці пляж звужувався, прибираючи інтимності, як можна судити з гірок бляшанок і пляшок, палених дощок, шмаття потрощених пінопластових кулерів і презервативів, що лежали, ніби маленькі, висушені трупики медуз. Бетонна стіна була списана об’єднаними іменами. Осквернення наклало свою руку скрізь на це місце, а океан міг змити лише сліди від ніг.
В одній точці дюни були достатньо низькі, щоб можна була кинути погляд на маєток Леноксів, з другого кута й дальшої відстані: два його димарі стирчали з обох боків купола, ніби крила горбатого канюка. Александра відчула роздратування й бажання помсти. Нутро нило; її обурила почута образа – «карга» – і ще більша образа на те, що через цю безголову молодь їй заборонено відпустити свого пса, свого друга й товариша, вільно побігати. Вирішила очистити пляж для себе з Вугликом, накликавши зливу. Внутрішня погода завжди має стосунок до зовнішньої; це лише питання зміни течії, що робиться доволі легко, якщо силу надано первинному полюсу – жінці. Стільки видатних сил Александри витекло з самого лише цього віднаходження власної природної суті, якої вона досягла аж у зрілому віці. Не раніше зрілого віку вона по-справжньому повірила, що має право на існування, що сили природи створили її не як якусь там мізинку й супутницю життя – зігнуте ребро, як говориться в горезвісному Malleus Maleficarum,[11] – а як міцну опору безнастанного Творення, як доньку доньки й жінку, чиї власні доньки, у свою чергу, народять доньок. Александра заплющила очі, Вуглик трусився і скавчав від страху, а вона все накликала цей обширний внутрішній бік себе – цей континуум, що сягає вглиб крізь покоління людського роду й батьків-приматів, і далі – крізь ящірок і риб до морських водоростей, що заварили перше ДНК сирої планети у своїх мікроскопічних теплуватих надрах, континуум, котрий в іншому напрямку простягнувся дугою до кінця всього життя, від форми до форми, пульсуючи, кровоточачи, адаптуючись до холоду, до ультрафіолетового випромінювання, розбухання, до дедалі слабшого сонця, – вона закликала ці такі вагітні глибини себе стемніти, згуснути, викликати лик блискавиці між високими повітряними стінами. І небо на півночі дійсно загуркотіло, так слабко, що це почув лише Вуглик. Його вуха нашорошились і завертілися, оживши біля основи голови. «Мерталія, Музаліна, Дофалія», – гучними безмовними складами закликала вона до заборонених імен. «Онемалія, Зітансея, Ґолдафарія, Дедульсіара». Незримо Александра стала гігантською, збираючи докупи снопи цього затихлого вересневого світу в якійсь матріархальній люті, й тоді її повіки піднялися, як за командою. Порив холодного вітру з півночі, насув фронту, що схльоснув недоладні прапорці на дальній роздягалці прямо зі своїх жердин. З того кінця пляжу, де щільність молодого, роздягненого люду
«Malleus Maleficarum», також відомий як «Молот відьом» (1486) – відомий трактат з демонології авторства Генріха Крамера і Якоба Шпренгера.