Пекло на землі. Віталій Юрченко
за два роки їй належала пенсія-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителі іноді безсилі проти побутово-релігійних переконань батьків, особливо на селі. Як не вмовляли нас інспектори-комуністи, ми не погоджувались на звільнення і справу виграли, хоч за два місяці Остапенкову звільнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, іще одна подія:
Обмірковуючи справу антирелігійної пропаганди в школі, деякі вчителі-активісти внесли пропозицію працювати неділями, хоч би припадав день відпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелігійна, а релігійна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Діти не ходитимуть у неділю. А втратить день, другий – відстане від громади. Будуть другорічники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.
І тут запідозріли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цілком щиро.
Щораз повставали навколо мене неприємності.
На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:
Вивчив я дітей декілька деклямацій Шевченка. Доповідач – учень у рефераті характеризував діяльність поета, а водночас, для ілюстрації, діти деклямували значніші твори поодиноко та гуртом.
Під час програми влетів до залі вожатий піонерів – комсомолець Сімаков. Тоді саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою інтонацією виголошував:
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори,
І потече сторіками
Кров у синє море…
Вожатий підбіг до мене:
– Пачему нє согласовалі програми вечора са мной?
– А хіба це обов’язково? Я й не знав.
Він мінився на лиці.
А деклямація проймаючо – лилась:
Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?
Ким, за що закуті?
– Дак єто же гнуснєйшая контрреволюція! Как ви смєлі пазволіть? – не міг стерпіти Сімаков.
– Чого ж? Шевченкові слова, а сьогодні його радянське свято. Я з літератури це студіюю.
– Да что ви мне літературой глаза замазиваєтє? Єто явная петлюровщіна. Я нє пазволю…
І побіг за куліси. Щоб він не псував настрою дітям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сімаков за кулісами з кута в куток.
Діти виконували колективну деклямацію «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Коли дванадцять дитячих голосів зі страдницьким болем проказали:
На нашій… не своїй землі…
Сімаков скочив до мене:
– Жовтоблакітнік, бандіт…
А як голоси піднесено-розпучливим тоном рецитували:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять, ох…
він, не знаючи, що може бути далі, шарпнув завісу і без порозуміння з завідувачем оголосив вечірку закритою.
Другого дня викликали зава до Наросвіти, а потім до ГПУ. Тягали його зо два тижні, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такі деклямації дозволені.
– Знаєм