Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
– це важливо. Прошу вас висловлюватися ясніше. Можливо, я маю негайно допитати його.
– Он він іде, – показав Рук.
Пильний секретар знову став на порозі.
І тут патер Браун, котрий мовчав і скромно тримався в хвості, дуже всіх здивував. Мабуть, особливо тих, хто його знав. Він не тільки поспішно вийшов уперед, але й обернувся до всієї компанії майже загрозливо, немов сержант, котрий зупиняє взвод.
– Стійте! – досить суворо гукнув він. – Прошу у всіх вибачення, але абсолютно необхідно, щоб я перший побалакав із Гаркером. Я маю йому сказати те, що я знаю, і гадаю, не знає ніхто більше. Це дозволить уникнути вельми сумного непорозуміння.
– Що ви маєте на увазі? – здивувався старий юрист.
– Маю на увазі погані новини, – відповів на те патер Браун.
– Послухайте, – з обуренням почав було інспектор, але спіймав погляд священика і згадав про дивні речі, які бачив колись. – Якби це були не ви, я б сказав: яке нахабство…
Але служитель Церкви був уже за межами досяжності і через секунду занурився в балачку з Гаркером. Вони походили перед будинком, потім зникли в його темних глибинах. Через десять хвилин патер Браун вийшов один. На їхнє здивування, він не виявив бажання повернутися в оселю, коли туди нарешті увійшли всі решта. Священик сів на хитку лаву в листяній альтанці, запалив люльку, бездумно зиркаючи на зазубрені листочки і слухаючи птахів. Ніхто так щиро і так терпляче не любив неробства.
Він був занурений у хмару диму і хмару роздумів, коли вхідні двері знову відчинилися і кілька людей кинулися до нього. Першими були донька адмірала та її молодий шанувальник. Обличчя їхні осяяло здивування, а обличчя інспектора Бернса, котрий поспішав за ними, наче слон, від ходи котрого здригався парк, пашіло від обурення.
– Втік! – вигукнув лейтенант. – Поклав речі й утік. Вискочив у задні двері, перестрибнув через огорожу й втік. Що ви йому сказали?
– Який ти дурний! – нервово зауважила Олівія. – Звісно, патер Браун сказав, що все стало зрозумілим. Ніколи б не повірила, що він такий негідник!
– Атож, – сказав інспектор, вирвавшись вперед, – що ж це ви накоїли? Заради чого мене підвели?
– Чим же я вас підвів? – поцікавився священик.
– Упустили вбивцю! – заволав Бернс, і голос його пролунав громом у тихому садочку. – Допомогли йому втекти! А я, дурень, дав вам попередити його. І де він тепер?
– Аякже, я допоміг свого часу кільком убивцям, – сказав патер Браун і для точності додав: – Як ви розумієте, не в убивстві.
– Ви ж увесь час знали, – наполягала Олівія. – Відразу ж здогадалися, що це він. Саме це ви мали на увазі, коли патякали про те, як знайшли тіло. Це й мав на увазі лікар, коли сказав, що татуся міг зненавидіти підлеглий.
– Ото ж бо й воно! – обурювався інспектор. – Ви знали ще тоді, що він…
– Ви знали ще тоді, – говорила Олівія, – що вбивця…
Патер Браун сумно кивнув.
– Так, – сказав він, – я ще тоді знав, що вбивця – пан Дайк.
– Хто? –