Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
і нешкідливий, як годинник. Він акуратно платить, не п’є, терплячий і лагідний з дітьми і може розважати їх без угаву, а головне – він полонив доньку, і вона готова хоч зараз вийти за нього заміж.
Люди, віддані важливій теорії, люблять застосовувати її й у дрібницях. Знаменитий науковець не без гордощів зійшов до простодушності священика. Сівши зручніше, він почав розсіяним тоном лектора:
– У будь-якому, навіть незначному випадку, слід враховувати закони природи. Та чи інша квітка може до зими і не зів’янути, але квіти в’януть. Та чи інша піщинка може встояти перед прибоєм, але прибій є. Для вченого історія – ланцюг міграцій, що змінюють одна одну. Людські потоки приходять, потім – зникають, як зникають восени мухи та птахи. Основа історії – раса. Вона породжує і віру, і суперечки, і закони. Один із кращих прикладів цього – дика, зникаюча раса, яку ми звемо кельтською. До неї належать ваші Мак-Неби. Кельти низькорослі, смагляві, ліниві та мрійливі. Вони легко приймають будь-яке марновірство – скажімо (вибачте, звісно), те, чого вчить ваша Церква. Чи треба дивуватися, якщо такі люди, заколисані шумом моря і звуками органа (даруйте!), пояснять фантастичним чином найзвичайнісінькі речі? Коло ваших турбот обмежене, і вам видно тільки цю конкретну господиню, перелякану вигадкою про два голоси і вихідця з моря. Діяч науки бачить цілий клан таких господинь – однакових, мов птахи однієї зграї. Він бачить, як тисячі бабусь у тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в чайне горнятко сусідки. Він бачить…
Тут за дверима знову пролунав голос, цього разу – нетерплячий. У коридорі зашуміла спідниця, хтось пробіг, і в кабінет увірвалася дівчина. Одягнена вона була добре, але не дуже акуратно. Її світле волосся розвіялося, а обличчя назвали б чарівним, якби не вилиці, як у багатьох шотландців, вони були ширшими і різкішими, ніж слід.
– Даруйте, що завадила! – вигукнула вона так голосно, немов наказувала, а не просила вибачення. – Я за патером Брауном. Справа жахлива…
– Що трапилося, Меґґі? – спитав священик, незграбно підіймаючись.
– Здається, Джеймса вбили, – пояснила вона, переводячи дух. – Цей Ґласс знову приходив. Я чула через двері два голоси. У Джеймса голос низький, а у цього – тонкий, злий…
– Ґласс? – повторив священик дещо збентежено.
– Так його звати! – нетерпляче крикнула Меґґі. – Я чула, як вони лаялися. Через гроші, мабуть. Джеймс казав увесь час: «Так… так… пане Ґласс… ні, пане Ґласс… два, три, пане Ґласс…» Ах, про що ми балакаємо! Ідіть хутчій, ще можна встигнути!
– Куди саме? – спитав учений, зацікавлено поглядаючи на гостю. – Чому грошові справи пана Ґласса вимагають такої терміновості?
– Я хотіла виламати двері, – сказала дівчина, – і не змогла. Тоді побігла у двір і влізла на підвіконня. В кімнаті було зовсім темно, наче порожньо, але, чесне слово, в кутку лежав Джеймс. Його отруїли, задушили…
– Це дуже серйозно, – сказав священик і встав, не без зусиль зібравши непокірні