Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
змінилося. Його скривила гримаса цікавості – не колишньої, дитячої, а тієї, з якої починаються відкриття.
– Повторіть, будь ласка, – зніяковіло сказав він. – Ви вважаєте, що пан Тодгантер сам себе зв’язав і сам розв’яже?
– Саме так, – відповів учений.
– Рани Божі! – вигукнув священик. – Невже це можливо?
Він почимчикував по кімнаті, як кролик, і з новою, пильною увагою втупився у напівзакрите циліндром обличчя. Потім обернув до присутніх своє обличчя, доволі простакувате.
– Ну, звісно! – схвильовано вигукнув він. – Хіба ви не бачите? Тож подивіться на його очі!
І вчений, і дівчина подивилися і побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.
– Атож, очі дивні, – захвилювалася Меґґі. – Звірі! Йому боляче!
– Ні, не те, – заперечив учений. – Вираз справді особливий… Я б сказав, що ці поперечні зморшки свідчать про незначний психологічний зсув…
– Боже милий! – заволав Браун. – Ви що, не бачите? Він регоче!
– Регоче? – повторив учений. – З чого б йому сміятися?
– Як вам сказати… – винувато почав священик. – Не хочеться вас образити, але сміється він над вами. Я б і сам посміявся, бо вже все знаю.
– Що ви знаєте? – не витримав Гуд.
– Чим він займається, – відповів священик.
Він дріботів по кімнаті, якось безглуздо дивлячись на речі і безглуздо підсміюючись над кожною, що, природно, всіх дратувало. Сильно сміявся він над чорним циліндром, ще сильніше – над уламками, а крапля крові мало не довела його до судом. Нарешті він обернувся до похнюпленого Гуда.
– Докторе! – захоплено вигукнув він. – Ви – великий поет! Ви, немов Бог, викликали тварюку з небуття. Наскільки це краще, ніж реальні факти! Так, факти просто смішні, просто дурнуваті перед цим!
– Не розумію, – зарозуміло сказав Гуд. – Факти мої незаперечні, хоча і недостатні. Я віддаю належне інтуїції (або, якщо вам заманулося, поезії) тільки тому, що зібрані ще не всі деталі. Пана Ґласса немає…
– Ось! – весело закивав священик. – У тому-то й річ – його немає. Його зовсім немає, – додав він задумливо, – зовсім-зовсім.
– Хочете сказати, його немає в місті? – спитав Гуд.
– Його ніде немає, – відповів патер Браун. – Він відсутній по суті своїй, так би мовити.
– Ви справді вважаєте, – посміхнувся вчений, – що такої людини немає взагалі?
Священик кивнув.
Оріон Гуд презирливо гмикнув.
– Що ж, – сказав він, – перш ніж перейти до сотні з гаком інших доказів, візьмемо перше – те, з чим ми зіткнулися відразу ж. Якщо його немає, кому тоді належить цей капелюх?
– Тодгантеру, – сказав патер Браун.
– Він йому завеликий! – нетерпляче крикнув Гуд. – Він не міг би носити його.
Священик з нескінченною лагідністю похитав головою.
– Я не кажу, що він його носить, – відповів він. – Я сказав, що це його капелюх. Невелика, але все ж різниця.
– Що