Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
як кажуть у підручниках, Північним морем зі сходу, а зі заходу – рядами книг із соціології та криміналістики. Він був в оксамитовій куртці, як художник, але носив її без будь-якої недбалості. Волосся його сильно посивіло, але не порідшало. Обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його житло здавалися і тривожними, і строгими, як море, біля якого він (задля здоров’я, звісно) побудував собі будинок.
Доля, мабуть, жартома впустила в довгі, суворі, окреслені морем кімнати чоловіка, до подиву не схожого на них і на їхнього власника. У відповідь на ввічливе, коротке «прошу» двері відчинилися всередину, і в кабінет увійшов безформний чоловічок, котрий безуспішно боровся з парасолькою та капелюхом. Парасолька була чорна, стара і давно не знала ремонту. Капелюх – крислатий, рідкісний у цих краях. Власник же цих аксесуарів здавався втіленням беззахисності.
Господар зі стриманим подивом дивився на нього, як дивився б на громіздке, нешкідливе чудовисько, що виповзло з моря. Прибулець дивився на господаря, сяючи та відсапуючись, немов гладка служниця, втиснувшись в омнібус. Як і вона, він світився наївним торжеством і ніяк не міг впоратися з речами. Коли він сів у крісло, капелюх упав, упала й парасолька. Гість нахилився, щоб їх підняти, але кругле, радісне обличчя було звернене до господаря.
– Моє прізвище Браун, – промовив він. – Даруйте, будь ласка. У справі Мак-Небів. Кажуть, ви в таких речах допомагаєте. Вибачте, якщо щось негаразд.
Він спіймав капелюх і якось смішно кивнув, немов радів, що все гаразд.
– Я не зовсім тямлю, – сказав учений стримано та холодно. – Боюся, ви помилилися адресою. Я – доктор Гуд. Я пишу й викладаю. Справді, кілька разів поліція зверталася до мене з особливо важливих питань…
– Це якраз дуже важливо! – зупинив його дивний відвідувач. – Подумайте тільки, її мати не дає їм одружитися! – І він відкинувся у кріслі, явно тріумфуючи.
Науковець похмуро насупив брови. В його очах поблискував гнів, а може, і сміх.
– Розумієте, вони хочуть одружитися, – промовляв чоловічок у дивовижному капелюсі. – Меґґі Мак-Неб і Тодгантер хочуть одружитися. Чи є на світі щось важливіше?
Професорські тріумфи відняли у Гуда багато, скажімо так, здоров’я, а може, і віру. Проте він ще вмів дивуватися безглуздості. При останньому доводі щось клацнуло у нього всередині, і він опустився в крісло, посміхаючись трохи глузливо, як лікар на прийомі.
– Пане Браун, – серйозно сказав він, – минуло чотирнадцять із половиною років з того часу, як зі мною радилися в приватній справі. Тоді мова йшла про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорда-мера. Зараз, як я розумію, мова йде про те, чи годиться в наречені якомусь Тодгантеру ваша знайома на ім’я Меґґі. Що ж, пане Браун, я люблю ризик. Беруся вам допомогти. Родина Мак-Небів отримає пораду, таку же цінну, як та, що отримали французький президент та англійський король. Ні, кращу – за чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, що ж у вас сталося?
Коротун