Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
він звернувся до вас саме зараз?
– Мені воно, звісно, спадало на гадку, – відповів доктор Бойн. – Він подає причину, але, зізнаюся, вона такого штибу, що мимоволі спитаєш: чи не фантазія тут хворого мозку? За його словами, всі слуги раптом застрайкували і подалися геть, ось він і змушений просити, щоб поліція взяла на себе охорону його оселі. Розслідування показало, що втеча слуг справді відбулася. І в місті, певна річ, шириться купа вигадок, дуже односторонніх. Якщо вірити слугам, їхній господар став абсолютно неможливий – вічно тривожився, лякався, хотів, щоб вони вартували будинок, як чатові, або просиджували ночі без перерви, як лікарняні доглядальниці. Загалом їм не вдавалося відпочити, бо він не погоджувався залишитися сам. Врешті-решт, вони сказали йому, що він з’їхав із глузду, і почали вимагати розрахунок. Природно, це ще не доводить, що він божевільний. Але тільки великий дивак може вимагати в наш час від лакея та покоївки, щоб вони виконували обов’язки озброєної охорони.
– Одне слово, – посміхаючись зауважив священик, – йому потрібен поліціянт, котрий виконував би обов’язки покоївки, бо покоївка не захотіла виконувати обов’язків правоохоронця.
– Я теж здивувався, – кивнув лікар, – але не хотів відмовляти, не спробувавши піти на компроміс. Ви й втілюєте цей компроміс.
– Чудово, – просто сказав патер Браун. – Я зараз же провідаю його, якщо бажаєте.
Горбиста місцевість, що оточувала містечко, була скута морозом, а небо здавалося ясним і холодним, як сталь, тільки на північному сході вже збиралися хмари, облямовані блідим сяйвом. На тлі цих зловісних плям білів будиночок із високою колонадою класичного взірця. Дорога, що здіймалася спіраллю на пагорб, губилася в темній гущі чагарника. Коли патер Браун підходив до кущів, на нього раптом повіяло холодом, ніби він наближався до льодовика чи Північного полюса. Але цілком притомний священик на такі фантазії дивився, як на фанаберії, і тільки весело зауважив, зиркнувши на велику синювато-багряну хмару, що повільно виповзала з-за садиби:
– Зараз піде сніг.
Минувши низьку ковану решітку в італійському стилі, він увійшов у сад, на якому лежала та печать запустіння, яка буває властива лише дуже впорядкованим місцям, коли там запанував безлад. Паморозь припудрила зелений чагарник, що густо розрісся. Бур’яни довгими френзлями облямували квіткові грядки, стираючи межі, і будинок по пояс густо обріс дрібними деревами і кущами. Дерева тут росли тільки хвойні або особливо витривалі, вони буйно розрослися, та пишними все ж не здавалися, занадто вони були холодні, північні, немов якісь арктичні джунглі. І при погляді на будинок думалося, що його класичному фасаду і світлим колонам виходити б на Середземне море, а він занепадає і хиріє на суворих вітрах Півночі. Класичні орнаменти лише підкреслювали контраст. Каріатиди та маскарони сумно дивилися з кутів будівлі на занедбані доріжки, і здавалося, що вони замерзають. А самі завитки капітелей згорнулися, ніби від холоду.
Зарослими