Метаморфози, або Золотий осел. Луций Апулей
таке: – Звело мене зі світу підступне чаклунство молодої дружини. Чаша зі смертоносним напоєм позбавила мене життя, а подружнє ліжко, ще тепле, довелося залишити перелюбникові.
А мерзенна жінка, вкрай знахабнівши, по-блюзнірському відкидає обвинувачення чоловіка і вступає з ним у суперечку. Юрба загомоніла, думки людей розділилися: одні вимагали, щоб негідницю в ту ж мить живцем закопати в землю, інші вважали, що мрець просто базікає і йому не можна вірити.
30. Та з наступними словами померлого сумніви розвіялись. Він знову тяжко застогнав і мовив так: – Дам, дам вам незаперечні докази своєї правоти, розкрию те, чого ніхто більше не знає. – І, показуючи на мене пальцем, вів далі: – Коли оцей дуже чуйний сторож вартував коло мого тіла, старі чарівниці, які чигали на мої тлінні останки, не раз обертались у різні істоти, але даремно. Коли вони побачили, що їм не обманути його ніяк, огорнули його мороком і нагнали на нього глибокий сон. Далі вони взялися за мене: не переставали називати по імені, аж застиглі суглоби й похололі члени спроквола почали підкорятися дії магічного мистецтва. Тоді оцей чоловік, насправді живий, але охоплений мертвим сном, нічого не підозрюючи, встає, зачувши моє ім’я (він-бо мій тезко), самохіть підступає, немов безтілесна тінь, до дверей кімнати. Хоч двері й були старанно зачинені, проте відьмам через отвір якось вдалося спочатку відрізати йому ніс, потім обидва вуха. Таким чином, він замість мене зазнав каліцтва. Щоб замести сліди свого злодіяння, вони приклеюють йому на місце відрізаних вух вуха з воску, цілком схожі на справжні, і старанно підробляють ніс. І ось він перед вами, оцей нещасний, який одержав винагороду не за те, що вартував, а за те, що спотворили йому лице.
Стривожений цими словами, починаю обмацувати своє обличчя. Хапаюсь за ніс – він залишається у мене в долоні, тягну за вуха – вони відриваються. Присутні почали тикати пальцями на мене й хитати головами, а потім як не зарегочуть! А я, облившись холодним потом, шмигнув поміж ноги зібраної юрби і дав драла. Ганебно покалічений і висміяний, я не міг уже вертатись до рідних місць. Шрами від відрізаних вух я прикрив волоссям, що звисало з обох боків голови, а ганебний брак носа для пристойності заліпив полотняним пластирем, який щільно притискаю до лиця.
31. Коли Телефрон закінчив свою розповідь, бенкетники, які вже досить підхмелилися, знову голосно зареготали. У той час, як вони вимагали, щоб було вихилено чари на честь бога Сміху,[76] Біррена вела зі мною таку розмову: – Завтра свято, яке врочисто відзначається тут від самого заснування нашого міста. У цей день ми – єдині у світі – веселим і радісним обрядом вшановуємо найвеличніше божество – Сміх. Своєю присутністю ти збільшиш нашу радість. Особливо будемо вдячні тобі, якщо ти при своїй дотепності і щоб вшанувати цього бога повніше і глибше придумаєш що-небудь смішне. – Гаразд, – відповідаю, – із задоволенням виконаю твоє веління, тітонько. Хочеться, – бог мені свідок, – придумати щось гідне такого великого бога. – Тут мій слуга нагадав, що вже пізно, та й мені самому хотілося вже додому,
Культ бога Сміху зафіксований у Спарті, про нього нічого не відомо.