Метаморфози, або Золотий осел. Луций Апулей
був і не був у цій кімнаті.
26. Коли голосне кукурікання чубатої громади півнів сповістило про кінець ночі, я нарешті прокинувся. Охоплений страшенною тривогою, підбігаю до мерця. Відслонюю його голову і, присвічуючи собі, починаю докладно перевіряти, чи все так, як було раніше. Вже й бідолашна жінка, заплакана і стривожена, разом з учорашніми свідками вбігає в кімнату і кидається на тіло чоловіка, довго розціловує його і згодом при світлі лампи перевіряє, чи все в порядку. Потім, обернувшись, кличе до себе свого економа Філодеспота[65] й доручає йому виплатити сумлінному сторожеві винагороду. Після того, як гроші були вручені, звертається до мене: – Ми безмежно вдячні тобі, молодий чоловіче, за сумлінну службу. Далебі, з сьогоднішнього дня вважатимем тебе членом нашої сім’ї. – На це я, зраділий від несподіваного заробітку і зачудований блискучими монетами, які розглядав з усіх боків, кажу: – Велике спасибі, ласкава господине, але скоріше вважай мене одним із своїх слуг і, якщо коли-небудь знадобляться тобі мої послуги, як сьогодні, без вагання наказуй.
Ледве я це сказав, як ураз домочадці всі, як один, проклинаючи мене за зловісну призвістку, хапаючи що під руку попало, кидаються на мене. Той кулаком зацідив мені в пику, інший ліктями тисне на мої лопатки, ще інший руками немилосердно мне мені боки, а ті ногами товчуть, тягнуть за волосся, шарпають на мені одяг.[66] Нарешті, виштовхують мене, побитого й покаліченого, на вулицю, як колись було вигнано Аонійського юнака[67] чи віщого Піплейського співця.[68]
27. На вулиці я приходжу до пам’яті й усвідомлюю, надто пізно, як необачно я кидав зловісні слова. І подумки визнаю, що цілком справедливо заслуговую на ще більші побої. Тим часом небіжчика, після того, як його достатньо оплакали і вже попрощалися з ним, виносять з будинку. Несуть його за звичаями предків як одного з найзнатніших громадян в урочистому поході через головну площу міста. Та от підбігає якийсь старець у жалобному одязі, весь у сльозах, припадає до похоронних нош, обіймає їх обома руками й голосить (його мову переривало безупинне схлипування): – Допоможіть, громадяни! Заступіться за вбитого юнака, відомстіть якнайсуворіше цій лихій і зіпсутій жінці за оце страхітливе злодіяння. Благаю вас вашою честю, усім, що вам дороге. Вона, тільки вона отруїла цього нещасного юнака, сина моєї сестри, а вчинила таке, щоб загарбати його спадщину й догодити коханцеві.
Старець обливався гіркими сльозами і проклинав вдову перед кожним із присутніх. Натовп тим часом завирував, повіривши старцю. Почулись обурені вигуки: мовляв, жінку слід живцем пекти, дехто кинувся шукати каменюку, інші вже нацьковували собак, щоб загризли її. А вона проливає лицемірні сльози, присягається всіма святощами, бере небесних богів за свідків своєї невинності, відпирається від такого страшного обвинувачення.
28. Тоді старець і каже: – А що, коли покладемось на боже провидіння? Хай воно вирішить, хто з нас правий. Є тут відомий єгипетський
За віруванням стародавніх греків і римлян, кожне необережно вимовлене слово, як у даному випадку, мало силу віщування для людини, яка його почула. Ім’я Телефрон – грецьке (досл. «далекоглядний»), ужите в романі в насмішкуватому тоні, бо всупереч значенню свого імені його носій виявився наївним телепнем.