Метаморфози, або Золотий осел. Луций Апулей
в театрі. Та тут підійшов до мене мій господар Мілон і взяв за руку. Лише тоді я вийшов із небуття. Спочатку опирався, ревно плакав, часто схлипував. Він потяг мене за собою лагідно, але рішуче, і відлюдними вулицями, звертаючи раз у раз на манівці, допровадив до свого дому. Різними розмовами намагався розвіяти мою зажуру і хвилювання. Але обурення від образи, яка глибоко запала в мою душу, зм’якшити не зміг.
11. О диво дивне! У наш дім з’являються службовці з відзнаками своєї влади і стараються задобрити мене такою балаканиною: – Ми добре знаємо, пане Луцію, і про твоє високе становище, і про те, що ти із старовинного роду, бо по всьому краю лунає слава про твою знатну родину. І те, що так мучить тебе, влаштовано було не з наміром образити тебе. Отже, облиш журбу і прожени смуток. Завжди ж бо якийсь дотепний жарт прикрашає ігри, що їх ми щороку врочисто проводимо на честь найприємнішого бога – бога Сміху. Цей бог, вдячний як творцеві вигадки, так і виконавцю головної ролі, повсюдно буде тебе приязно супроводити і ніколи не допустить, щоб твоя душа сумувала, повсякчас буде надавати твоєму обличчю веселого вигляду. А громадськість міста за зроблену їй послугу наділяє тебе особливими почестями. Твоє ім’я занесено до списку покровителів міста і вирішено спорудити бронзове твоє зображення.[87] – На це я так відказав: – Я буду щиро вдячний тобі, о найславетніше і найнезрівнянніше з усіх міст Фессалії, буду вдячний за такі почесті, тільки ж статуї і пам’ятники я радив би вам зберегти для людей більш достойних і видатних, ніж я.
12. Така була моя скромна відповідь. Потім, випогоджуючи на хвилину обличчя й надаючи собі веселого вигляду, я ввічливо попрощався зі службовцями, які виходили. Та от вбігає якийсь слуга і каже: – Твоя тітонька Біррена запрошує тебе до себе й нагадує, що вже пора з’явитись на бенкет, на який ти ще вчора обіцяв прийти. На це я, переляканий і вже звіддаля відчуваючи страх перед її домом, велю передати таке: – Радо виконав би я твоє бажання, тітонько, але не можу зламати даного слова. Бо мій господар Мілон, заклинаючи мене богом-покровителем сьогоднішнього дня,[88] домігся в мене обіцянки пообідати в нього; він сам нікуди не йде і мені не дозволяє виходити з дому. Через те відкладімо прихід на бенкет.
Ще не встиг я договорити своїх слів, як Мілон, поклавши мені на плече своє могутнє ручисько, повів мене до найближчої лазні, причому сказав узяти з собою потрібне мийне причандалля. Я ішов, притулившись до нього, уникаючи людських поглядів і насмішки з боку зустрічних, на яку я сам дав привід. Від сорому я вже й не тямлю, як помився, як витерся, як вернувся додому. Я приходив в остовпіння, коли на мене показували хто очима, хто кивками, а хто пальцем.
13. Нашвидку я проковтнув скупенький обідець Мілона і, виправдовуючись сильним болем голови, нібито від тривалого плачу, іду, щоб відпочити, – згоду одержав на це одразу. Кинувшись на своє ложе, у сумному настрої згадую докладно все, що сталося. В такому стані й застала мене Фотіда, яка, уклавши спати свою господиню,
Підкорені Римом міста мали звичку обирати собі з-поміж знатних римлян патрона-опікуна, обов’язком якого було захищати інтереси тієї чи іншої общини перед римськими властями.
Мається на увазі бог Сміху.