Отроки княжича Юрія. Петро Лущик
я – у Львів. І потрібно бути пильними.
– І не залишати один одного на одинці з Лєшеком, – вставив Володимир.
– Особисто я допомогу обіцяю…
У той час, коли старші князі вирішували наступні кроки, у сусідньому наметі також велася неспішна розмова. Це був намет княжича Юрія, і він звично запрошував до себе своїх ровесників, з якими його пов’язували роки міцної чоловічої дружби. Молоді чоловіки напівлежали на видублених оленячих шкурах навколо невеликого вогнища, дим від якого стовпом виходив через отвір нагорі. Їм хотілося не так їсти, як просто відпочити від майже безперервного сидіння на конях.
Юрію, як, зрештою, й іншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, і він вже виглядав мужнім сформованим чоловіком, готовим до виконання покладеної на нього місії. Всіма своїми діями Юрій намагався не бути схожим на батька, навіть зовнішнім виглядом зовсім не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борідку, то молодий син поки що відмовлявся її відпускати. Як і батько, Юрій вже змалку (а це майже десять років) не злізав з коня, беручи участь у численних військових походах. Принаймні навколишні землі могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частіше, аніж бачила його сама Русь.
Поруч Юрія лежав, підклавши під голову сідло коня, син литовського князя Тройдена Римунт. Хоч правитель Литви і завдавав Русі багато клопотів (один лише похід на Дорогочин чого вартий!), це не завадило князю Левові прихильно ставитися до його сина, котрого Тройден, як виходило, не любив і, свого часу віддавши на виховання у Львів, просто забув про нього. У свою чергу Римунт також не спішив повертатися у литовські ліси, віддаючи перевагу спілкуванню з русичами. Правда, намагання місцевих вчителів не пропали даремно, і, полюбивши книги, яких у князя було багато, Римунт став подумувати, чи не піти йому у якийсь монастир. Своїми думками литвин поділився лише з Юрієм. Княжич, сам далекий навіть від думки провести своє життя у чернечій келії, тим не менше, не став відмовляти друга.
Навпроти княжичів (а Римунт ним був також, не тільки Юрій) примостився Богумил. Він був сином воєводи Світозара, якому колись довіряв навіть король Данило. Коли ж воєводи не стало, юнака запримітив княжич Юрій і забрав до себе. Поставивши Богумила на чолі особистої охорони, Юрій тим самим виділив його з-поміж інших вельмож.
Четвертим у наметі був начальник сотні Гліб. Наймолодший серед інших, він, тим не менше, вже встиг одружитися і був щасливим батьком піврічного карапуза. Своєю присутністю тут він завдячував давній, ще з часів безтурботного дитинства, дружбі з сином воєводи Світозара і тому факту, що жоною Гліба була сестра Богумила Добрава.
Княжич Юрій міг бути впевненим у відданості присутніх, як у свою чергу і вони сподівалися на покровительство сина князя, коли у цьому виникне потреба.
Зараз же всі думали не про якісь можливі проблеми кожного, але про спільне: що їх усіх чекає в найближчому майбутньому. Можливо, вже навіть завтра.
– Слухай, княжичу! Ти серед нас найрозумніший. Скажи, якого