Отроки княжича Юрія. Петро Лущик
без того. Виявляється, ще шість років тому Кирило скликав у Володимирі, що на Клязьмі, собор, де відновив забуті стародавні постанови церкви. Крім того, митрополит звернувся до деспота Болгарії Іакова Святослава й попросив надіслати у Русь слов’янський список церковних правил. От з цим списком і прибув до Львова посланець Кирила.
– І?…
– Та мене не дуже цікавлять церковні справи! – відмахнувся Юрій. – А от державний стан мене зацікавив!
– І як там? – запитав Гліб.
Юрій махнув рукою.
– Та немає там ніякого державного стану! Місцеві князьки нічим іншим не займаються, лише б випросити у чергового хана черговий ярлик на чергове князювання. А оскільки хани на своїх місцях довго не затримуються, то й ярлики після їх смерті потрібні нові. І знову на поклін до Сараю. А у нас останній раз до Бату їздив ще мій дід Данило. Цей раз був і єдиним. А скільки у Сараю бував мій майбутній тесть ?[8] Тому, други, те, що монголи час від часу набігають на наші землі, – не найгірше з того, що ми могли б мати, – закінчив Лев.
Він обвів поглядом присутніх і додав:
– Правда, й набігів на землі Москель останніми роками майже не було.
– Чому? – здивувався Богумил.
– Митрополит стверджує, що це завдяки його клопотанню і животворній силі благої вістки, котру він особисто приносить у намет хана.
– А насправді? – запитав Римонт.
Йому, як майбутньому ченцю, було неприємно слухати такі слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зуміє звільнити Русь і Литву від монгольського покровительства.
– А насправді причина досить прозаїчна, – пояснив княжич. – Там просто нічого грабувати. Ліси і болота, у яких живе чудь і меря. От де треті-четверті сини київських князів побудували міста, там щось і є, а куди вони не добралися – там досі чудь і меря. Той самий посланець митрополита повідомив, що хан Менгу дозволив відбудувати якусь Москву, що лежала сорок років у згарищі.
– Навіщо?
– Зробив центром свого улусу. Щоб було де збирати данину. І щоб мій майбутній шуряк [9] не дуже піднімав голову у себе у Твері.
– Так, – протягнув Гліб. – Після почутого поразка від Лєшека вже не виглядає такою фатальною.
– Тим більше, що вона не перша і, що найгірше, не остання.
У цей час поли намету відхилися, і разом з холодом всередину увійшов ратник з охорони Лева Даниловича.
– Я від пана, княжичу, – сказав він. – Тебе і сотника Гліба князь кличе до себе.
Присутні перезирнулися. До теперішнього моменту Лев Данилович кликав або одного лише Юрія, або ж разом з Римунтом. Простого соцького звав уперше.
Юрій підвівся.
– Що ж, йдемо, Глібе! – сказав він. – Князь кличе!
Вийти з теплоти на пекучий мороз дуже важко, але на щастя молодих людей княжий намет стояв неподалік, тому вони швидко подолали стоптаний дружинниками сніг і з’явилися перед князем. Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича вже не було всередині, і прибулі навіть не знали про попередню
Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенії, дружини Юрія Львовича.
Шуряк – брат дружини. Тут мова іде про Святослава Ярославовича.