Отроки княжича Юрія. Петро Лущик
ввіреного йому городища і зрозумів, що відпочити він зможе лише після навали поляків, якщо тільки зможе її відбити. Побудований на пологому схилі гори Щекотів виявився погано захищений від можливих нападів. Найнеприступнішою була північна сторона, до якої майже притул підступали непрохідні болота, що тягнулися не на одну версту. Правда, зараз ця обставина мало чим допомагала: стояла люта зима, болото замерзло і ворог міг підійти кригою під саму стіну городища. Ще більш плачевною Гліб знайшов південну сторону. При бажанні можна було легко захопити укріплення саме звідси, адже над ним височіла гора, з якої воно виглядало, як спеціально побудована для обстрілу мішень. Та й розмірами Щекотів не міг похвалитися: мав овальну форму приблизно сорок на тридцять сажнів ,[10] оточений високим частоколом.
Фактично Щекотів був звичайним дитинцем, який оточували мазанки залежних від воєводи холопів. У самому центрі городища стояв невеликий будинок воєводи, оточений житлами його підлеглих. Будинки, де жила дружина воєводи, тулилися ближче до дерев’яного частоколу. Загалом, у Щекотеві проживало до сотні дружинників. Їхня чисельність поповнювалася ще декількома сотнями чоловіків із навколишніх сіл.
Гліб, тільки-но прийнявши обов’язки воєводи, зібрав у своєму новому житлі десятників. Ці стіни ще зранку пам’ятали дух попереднього господаря, котрого князь Лев, невдоволений його діями на даній посаді, без попередження забрав із собою, перед тим при всіх обізвавши лакизою .[11]
Що собою представляє новоспечений воєвода, десятники зрозуміли одразу ж після його перших слів. Тим не менше удвічі молодший, аніж попередній, новий господар Щекотова із завзяттям взявся за доручену йому справу.
Але спочатку на десятників чекало продовження розносу, яке почав ще князь. Правда, на відміну від Лева Даниловича, сердитого на себе і всіх за недавню поразку, воєвода Гліб вирішив пропустити риторику, як він сам виразився, й одразу вирішив взяти бика за роги.
– Укріплення Щекотова поляків не затримають, – почав Гліб, окинувши присутніх важким, як йому здавалося, поглядом.
Семеро десятників були старшими від нього за віком, але той факт, що представив нового воєводу сам князь, одразу визначило їхнє ставлення до нього.
– Чому дитинець не оточений ровом? – допитувався Гліб.
– Там є рів, – спробував виправдатися один з десятників.
– Це не рів, а канавка, яку звичайно я викопував дитиною, щоб спустити воду після дощу. Правда, це було дуже давно. Тому рів завтра має бути!
Десятники переглянулися і зашуміли.
– Щось не так? – запитав Гліб. – Здається, я висловився зрозуміло.
– Але ж, воєводо, зараз зима, – спробував заперечити той самий десятник. – Земля промерзла на не один лікоть. Навіть якщо довбати день і ніч, користі буде мало. Треба почекати.
– Чого почекати?
– Почекати, поки земля розмерзнеться.
– Якщо ми не зробимо укріплення навколо Щекотіва хоча б за три дні, весни можна вже не чекати. Тому…
Гліб підвівся.
– Вийдемо, –
Сажень – давньоруська міра довжини. Дорівнювала 2,1336 метра.
Тут – підлабузник.